Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Якщо мені судилося побачити місто вічного життя, — мовив Вітіко, — і якщо мені пощастить постати перед лицем святого отця, я б хотів бути гідним цього.

— Ти будеш гідним, якщо не змінишся, — заспокоїв кардинал і подав Вітіко хрест для цілування.

Вітіко поцілував хрест, потім відійшов разом із Здиком, а до кардинала підійшло багато людей. Здик по дорозі сказав Вітіко:

— Превелебний кардинал їде тепер до Моравії знімати відлучення. Потім повернеться в Богемію, бо матиме ще багато роботи. А згодом звелить викликати до себе священика Бенно.

— Бенно дуже зрадіє, — аж засяяв Вітіко, — бо через своє смирення він ніколи б не пішов до кардинала!

— Превелебний кардинал знає про це, — мовив Здик.

— Бенно живе тепер у нашій садибі в Пржиці, — повідомив Вітіко.

— Ми знаємо про це, — відповів Здик. — Якщо ти збудуєш свій дім і матимеш час, приїжджай до Оломоуца, щоб я тобі віддячив за гостинність, яку ти виявив мені і яку завдяки тобі засвідчили мені й інші люди.

— Тільки-но матиму змогу, я приїду до вас із шанобою і вдячністю за вашу приязність, — пообіцяв Вітіко.

— Тож бувай здоровий, мій шляхетний лісовий пане, — попрощався Здик, — і пам’ятай про мене.

— Я вдячний вам за те добро, яке ви зробили мені сьогодні, я завжди пам’ятаю вас, і бувайте здорові! — схилив голову Вітіко.

Вони розійшлися, і Вітіко тепер, прагнучи знайти Сильвестра, пішов поміж людей. Побачив Ровно у святковому вбранні лісового владики з лісовими прикрасами на гаптованому золотом поясі. Побачив і Вольфа з Суша і Вернгарда з Затоня в гарних шатах. Старий Болеміл сидів на коштовному стільці, мав на тілі спадну коричневу оксамитову свиту зі зборками, був підперезаний золотим поясом із зеленими самоцвітами, і сива борода спадала на коричневий оксамит. Навколо нього сиділо багато літніх чоловіків, стояло й багато молодиків, дослухалися до його слів і розмовляли з ним.

Вітіко підійшов до Велислава й Дімут, що, розмовляючи, ходили з кімнати до кімнати. Велислав був у синьому оксамитовому вбранні зі срібним поясом, на якому червоні самоцвіти складалися в квіти троянд. На русявій голові він мав білу оксамитову шапку з однією короткою білою пір’їною, що теж стирчала з червоної троянди з самоцвітів. Дімут була в темно-синьому оксамитовому вбранні з поясом, гаптованому золотом і сріблом, із блакитними самоцвітами, а її сіточка для кіс була з такої самої тканини і з такими самими самоцвітами, як і пояс. Велислав казав Дімут:

— Оскільки ти, вродлива войовнице, сьогодні не маєш на собі зброї, а походжаєш у пишному жіночому вбранні з великими самоцвітами, які, щоправда, не так блищать, як два самоцвіти твоїх очей, то тепер ти вже не потребуєш і тієї стріли, яку ти отримала від ворога, що став тепер нашим другом.

— Вродливий жупане Вишеградський, — сказала Дімут, — оскільки ти тепер маєш тільки цю іграшку на поясі й походжаєш у пишному чоловічому вбранні з червоними трояндами, які ти перебрав у нашого приятеля Вітіко, і оскільки ти теж замість очей на своєму обличчі маєш два блакитні самоцвіти, ти стріли не потребуєш.

— Я потребую її, щоб отримати рану там, де ніщо інше поранити не може, — мовив Велислав.

— Ти другий жупан країни і можеш звеліти, щоб тобі нарізали досить стріл, — мовила Дімут.

— Ті стріли потрапляють тільки в серця бородатих воїнів, — відповів Велислав, — а якби я мав твою стрілу, рана була б одразу.

— Вона в башті Ровна коло червоної корогви, що її великий князь дав моєму братові, — мовила Дімут.

— А якщо ти поїдеш від брата геть, чи лишиться стріла коло червоної корогви в башті Ровна? — запитав Велислав.

— Якщо я поїду від брата, я не знаю, що станеться зі стрілою, — відповіла Дімут.

Вітіко привітав обох, порозмовляв трохи з ними й пішов далі. Побачив, як коло одного вікна стоять Одолен і Сезима. Одолен мав на собі зелене оксамитове вбрання зі срібним поясом, а поверх чорного волосся одягнув білу шапку з чорною пір’їною. Сезима вбрався в синь та золото. Вітіко підійшов до них і запитав, чи не знають вони, де можна знайти єпископа Сильвестра.

— Він коло тих, які тепер у нашій країні розмовляють латиною, — відповів Одолен.

Вітіко попрощався й пішов до кімнати, де був кардинал Ґвідо. Побачив, як кардинал сидить на стільці, а по праву руку від нього сидить колишній єпископ Сильвестр, а по ліву — старший священик Даниїл. Кардинал розмовляв з обома. Трохи далі сиділи єпископи Оттон і Здик, а ще далі сиділи або стояли інші князі церкви, священики тощо.