Адальберт Штіфтер - Вітіко

Оттон, Леопольд, Спітигнев і Владислав казали один за одним ті самі слова. Коли сказали вже всі, великий князь мовчав якусь мить, а народ прикипів до нього очима. Зрештою князь розтулив вуста:

— Приберіть мечі.

Мечі прибрали, і князь крикнув:

— Підведіться!

Князі підвелися і стояли на піску.

— Відчувайте каяття, — мовив великий князь, — несіть покуту, давайте сатисфакцію Богу як судді, і він простить вас вустами церкви. Я прощаю вас і не вимагаю ніякої іншої сатисфакції, крім вірності мені в майбутньому. Конраде, я знову садовлю тебе в твоє володіння Зноймо з усіма податками і платами, як було й до війни. Вратиславе, я знову садовлю тебе в твоє володіння Брно з усіма податками і платами, як було й до війни. Оттоне, я знову садовлю тебе в твоє володіння Оломоуц з усіма податками і платами, як було й до війни. Леопольде, Спітигневе і Владиславе, я повертаю вам усі ваші податки і плати, які ви мали до війни, і ще збільшу їх. А тепер моліться в своєму заїзді, а потім приходьте й поділіть сьогодні мій хліб зі мною за моїм столом.

Усюди було так тихо, що слова з вуст князя сприймали, наче дзвін у ясному повітрі, натомість тепер знявся галас, що продерся крізь хмари до самого неба. Після того галасу пролунали слова:

— Здоров’я, благословення, щастя, радість Владиславу, доброму князеві!

— Владиславу, доброму князеві! — лунало дедалі гучніше, а також: — Щастя! Благословення! Здоров’я!

Жінки та дівчата з простолюду знімали зі своїх уборів стрічки та квіти, передавали їх наперед, де люди кидали їх перед князівським престолом під ноги великому князю. Чоловіки знімали пір’їни, стрічки та інші прикраси зі своїх капелюхів і теж кидали їх під ноги князеві.

Князь махав рукою і дякував рукою. Моравські князі тільки аж згодом мали змогу говорити. Першим почав Конрад:

— Я сподіваюся, що Бог простить мені, як простив мені високий князь, якому я буду вірний усе своє життя!

Потім озвався Вратислав:

— Господь простить мені, як простив мені високий князь, якому я буду вірний усе своє життя!

Ці самі слова повторювали один за одним і решта князів. Народ потім знову ревів від захвату. Згодом заговорив Владислав:

— Будьте вірні, і ми всі пам’ятатимемо в прийдешньому сьогоднішній день!

Князі обернулися, щоб піти. Народ розступився перед ними. Вони пішли проходом, який знову закривався за ними, тож їх годі було побачити.

Князь зійшов із престолу, Ґвідо теж зійшов із трону, і обидва, а також усі князі церкви та високі й низькі пани обох земель пішли до замку. Коли процесія рушала до замку, народ заспівав, і народна пісня лунала ще й тоді, коли все панство вже зайшло до замку.

Люди розійшлися. Чимало їх подалося до церкви Святого Віта, людей там не зменшувалось: якщо одні виходили, інші заходили. З замку вийшов чоловік, щоб зібрати стрічки, перев’язі, букети та прикраси, кинуті перед княжим престолом, і забрати їх у замок.

Опівдні в князівському замку подали обід. Число гостей було таке велике, що столи накрили не тільки в залі, а й у багатьох кімнатах. Князі церкви в найпишніших шатах теж були присутні на обіді. Князь і високі та низькі пани обох земель пишно вирядились, а жінки та дівчата хизувалися вишуканими сукнями і оздобами. Моравські князі сиділи в шовках та оксамиті, золоті та самоцвітах на почесних місцях неподалік від князя. Вряди-годи з внутрішньої тераси долинали звуки сурм, дудок і сопілок, а інколи долітав спів знадвору.

Після обіду гості зібрались окремими гуртами і розмовляли або ж ходили, розмовляючи, по покоях.

Вратислав із великим князем підійшов до Вітіко, подав йому руку й мовив:

— Вітіко, те, що ти так зневажливо дав нам утекти, образило мене тяжче, ніж дурнуваті слова несамовитого Одолена. Нічого не кажи, ти діяв розважливо і справедливо. Ми радили Конрадові зняти облогу. Якщо будеш лехом, як я казав, бажаю тобі всякого щастя, ти матимеш високі помисли.

— Вітіко, — мовив князь, — союз став більшим, як ти колись казав мені в таборі в моєму наметі. А тобі, Вратиславе, я скажу, що він мені того вечора признався, що хотів уберегти від помсти і неласки синів Пржемисла.

— Я знав це, — мовив Вратислав, — і якщо це стало для нас приниженням, то ми шукали приниження. Ми могли натрапити на ворогів, які поводилися б інакше. Коли приїдеш до Брно, двері замку будуть відчинені для тебе, і тебе вшанують, коли ввійдеш.

— А коли ми всі, що тепер об’єднані, приїдемо полювати в твої хвойні ліси, як обіцяли коло Чинова, — проказав князь, — ти нас приймеш і почастуєш.