Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тут живе Труда, подружка нашої панни, — пояснив Вольф. — Її батько дуже бідний чоловік.

Хлопці проминули хатинку, потім зайшли в ліс і йшли далі лісом.

Поміж каміння і скель клекотів, збігаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебіг на той бік і озирнувся на Вітіко. Той переходив по стовбуру.

— Ох, та ви вмієте! — вигукнув Вольф. — Тоді все буде добре. Дивіться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Міхеля, він упирається в поперечну стіну і змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзає ту стіну і по той бік від неї збігає в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навіть Дунай перепливав туди і назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить діру в глинистій стіні й через луку потече на Міхель. Коли-небудь про нього ніхто вже й не знатиме.

Хлопці йшли тепер знову лісом на північний захід під розлогими буками, а потім під високими ялицями. Перебуваючи в дорозі вже години півтори, вони по вкритому лісом гірському хребту дійшли до скелі Трьох Сідал, що від лісової трави здіймалася вище від верхівок дерев. Вітіко поліз по драбині, Вольф — за ним. Угорі був відкритий майданчик і три високі виступи, поверх яких можна було визирати. Вітіко глянув у бік Баварії. Коло своїх ніг він побачив великі ліси, потім побачив річки Інн, Ізар і Дунай, а на обрії Альпи. Потім розвернувся і глянув на північний схід, на темні вершини близький лісів, які здіймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

— Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.

Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:

— Ходімо на Унчин.

Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.

— Ходімо на Блекенштайн, — промовив він.

Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:

— Ми на Блекенштайні.

Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.

Вольф показав рукою ліворуч і мовив:

— Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу — долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, — Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

— А отут близенько є ще Чорне озеро, — розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той вимовився:

— Від вас я не візьму нічого.