Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, — зауважив Вітіко.

— Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, — мовив Вольф, — і мені цього досить.

— Я думатиму ще й про те, — додав Вітіко, — що ти дуже добрий провідник.

— А я — про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

— Я навчився, — відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

— Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

— Отак найкраще, — всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

— Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, — мовив Генріх.

— Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, — похвалив слугу Вітіко.

— А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, — припросила Вюльфгільта.

— Шановна пані, я таки почастуюсь, — відповів Вітіко, — а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:

— А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

— Я ще трохи проведу вас, — підвівся Генріх.

— А вам, шановна пані, — звернувся Вітіко до Вюльфгільти, — я кажу спасибі за вашу турботу і працю.

— Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, — побажала жінка.

Потім Вітіко звернувся до БВерти:

— Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!

— І ви, Вітіко, — сказала дівчина. — Щасливої подорожі!

— Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, — мовив Вітіко.

— Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, — заявила дівчина.

— Це мене тішить, — усміхнувся Вітіко, — бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

— Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

— Бувайте здорові! — зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

— А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

— Якщо небу буде вгодно, я не промину, — відповів Вітіко.

— А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, — пообіцяв Генріх.

— Ще раз дякую, — подякував Вітіко.

— З Богом! — попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко — на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

— А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, — мовив Вітіко.

— Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, — попросив вугляр, — то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

— Розповім, — пообіцяв Вітіко.

— Від Міхелю далі йде гірська стежка, — розповідав вугляр. — За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

— Добре, — кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

— Щоб вам судились справді великі справи! — побажала жінка.

— Як захоче Господь, — відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: — Дякую вам ще раз! — і поїхав.

— Їдьте з Богом! — крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.