Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.

Чоловіки пішли до дверей і вийшли.

Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.

Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:

— Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.

Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

— Ласкаво прошу до мого дому!

— Я приймаю ваше запрошення, — сказав Вітіко, — і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

— Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, — припрошував господар, — і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

— Мене звуть Вітіко із Пржица, — представився Вітіко.

— Я Генріх, — назвався господар.

— Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, — пояснила Берта.

— Якщо ви, Вітіко, — сказав господар, — по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

— Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, — відповів Вітіко.

— Тут ви маєте слушність, — погодився Генріх, — а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

— Завтра вранці я їду далі, — заперечив Вітіко, — та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

— Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, — запевнив Генріх.

Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

— Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

— Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? — запитав батько.

— Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, — відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

— Вюльфгільто, — звернувся до неї Генріх, — наш гість — молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

— Тож ви знали мого батька? — здивувався Вітіко.

— Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, — відповів Генріх.

— Ми знаємо добру й милу Вентілу, — додала жінка, що зайшла, — а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

— Я її син, — підвівся Вітіко, — а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

— У цьому домі їх не було ніколи, — поправив його Генріх, — зате вони були в іншому.

— Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, — проказала Вюльфгільта.

— Шляхетна пані, — мовив Вітіко, — мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

— Мій хатній клопіт — це моя радість, а клопіт задля гостя — подвійна радість, — запевнила жінка.

— Якщо я тільки заслуговую її, — додав Вітіко.

— Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, — сказала Вюльфгільта, — і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

— Вюльфгільта, — мовив Генріх, — вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

— Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, — попросила жінка.

— Ідіть, бо це ваше право, — кивнув головою Вітіко.

— А я піду з матір’ю, — заявила Берта.

— Слушно, — схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

— Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, — запропонував Генріх Вітіко.

— Ще й як до вподоби, — погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв — кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.