Адальберт Штіфтер - Вітіко

Після Одолена в намет до великого князя пішов Вітіко і сказав:

— Високий пане! Ти знаєш, що сталося. Я передаю тобі свій меч із зображенням святого Петра, я покладався на цю зброю. Я прошу тебе судити мене після того, як вирішиться твоя справа. А коли буде битва, то у своїй ласкавості даси мені мій меч, щоб я бився ним, як і раніше. Потім я знову віддам його тобі.

— Вітіко, — мовив князь, — тримай меч при собі й користуйся ним. А перед судом я тебе поставлю.

— Слухаюсь, високий пане, — вклонився Вітіко. Вийшов із намету й пішов до поранених.

Поки це все діялось, ситуація в Празі була така, як і протягом багатьох попередніх днів. Катапульти й далі обстрілювали мури, оборона тривала. Людей у місті меншало, та й під містом їх ставало менше. Мури вже мали великі пошкодження, ворожі метальні пристрої були вже не такі потужні, та й на мурах теж.

П’ятого дня місяця червня до міста приступило так багато ворогів, що на мурах здавалося, ніби у ворожому таборі вже не лишилося жодного чоловіка. Катапульти ворогів стріляли потужніше, ніж доти. Вороги підтягли пристрої та механізми ближче до міста, хоча там їх не прикривали щити, і невідступно порались коло них. Дипольд посилав у ворогів, що тільки міг: стріли, дротики та каміння. Морави змінили свої запалювальні знаряддя. Якщо раніше вони кидали запалені предмети в оборонців на мурах, то тепер високою дугою пустили вогненну стрілу на міські будівлі. За першою стрілою було ще багато інших, потім у повітря полетіли вогненні кулі. На найслабшому місці муру вороги намагалися видертись угору. Загони Дипольда ринулись обороняти. Вже вечоріло, як загорілась церква Святого Віта. Дзвонар спустив велику корогву князя Владислава і врятував її, занісши Дипольду. Потім полум’я охопило всю покрівлю і яскравим стовпом знялося до неба. Майже одночасно загорілися монастир і церква Святого Георгія, вогненні омахи лизали повітря.

Люди на мурах обернулись обличчям до пожеж і немов заціпеніли.

Аж тут Дімут вискочила під стрілами на високе місце на мурі, підняла вгору закривавлену руку з мечем і закричала:

— Уже йде рятівник, іде рятівник, ворог знає про це й подає нам сигнал! У шаленстві розпачу та помсти він узявся за святині! Наші святині не втрачені, ми знову відбудуємо їх, вони стануть ще гарніші, ніж були, а коли їх освятять архієпископи, знову даватимуть поміч і милість, а ті, хто вчинив таке блюзнірство над ними, лежатимуть із вирваним волоссям і голими руками простерті на землі й благатимуть небо про милосердя, щоб воно не карало так суворо! Іде рятівник, іде рятівник!

Дімут радісно махнула мечем над головою, і сотні людей закричали:

— Іде рятівник! Іде рятівник!

Дімут спустилася, і дві стріли застрягли в її панцері, третя стирчала в лівій долоні.

Той крик поширився вздовж мурів.

Невдовзі люди побачили єпископа Оттона, що зі своїми священиками, ставши як під час церковної ходи, переносив святі клейноди з церкви Святого Віта до церкви Святої Діви Марії.

Оборонці закричали:

— Випустіть нас за мури! Випустіть нас за мури!

— Ми підемо за мури з князем, а тепер бороніть їх! — відповів Дипольд.

Оборонці стали ще завзятіше відбиватись від ворога, а Дипольд звелів підняти малинову корогву князя Владислава на високому гладенькому дереві.

Тепер усі у місті, хто мав руки, робили одне. Люди кидали у ворогів, що рвались до міста, не тільки знаряддя війни, як-от стріли, колоди, дерев’яні оцупки, каміння, бочечки з киплячою олією та ядучими рідинами, смолу, розжарені метали, вогненні стріли та кулі, не тільки те, що прилітало від ворогів і годилося, щоб пустити тепер по них, а хапали все, що можна було схопити чи відірвати: уламки мурів, будівельне каміння, сходинки, шматки конструкцій і решіток, ринви, колодязні труби — і жбурляли у ворогів.

А ті не полишали своїх спроб удертися в місто.

Нарешті настали пізні сутінки тієї пори року, і вороги відступили від мурів, пішли назад, щораз далі назад і припинили метати каміння й пускати стріли. Припинили і оборону, і одну годину було так тихо, наче нічого не відбувалося, і тільки здіймалися вгору відсвіти полум’я, що вже не гуготіло, а помалу вщухало.

Єпископ Оттон зі своїми священиками прочитав просто неба подячну молитву. Потім пішов до церкви Святої Діви Марії і молився ще й там, разом із ним молилися й воїни.

Тепер можна було подбати нарешті про поранених і полеглих. Загинуло багато людей, не тільки воїнів, а й жителів міста. Знайшли свою смерть Доброміл, шляхетний чоловік зі сходу країни, і Дед із півдня.