Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А тепер тримайтеся, браття, — крикнув Вратислав, — робіть вістря, ми переможемо численнішого ворога, як уже не раз, ви ж бо герої, а то потолоч!

— Нарешті в того собачого князя прорізався голос! — крикнув Одолен. — Ану, на них!

Одолен мерщій налетів на ворогів, разом з ним і його люди.

Морави лишили свого посланця позаду, сформували клин і наступали.

Морави мали бойовий досвід і вправність, їхні противники мали мужність, а Одолен і Вітіко ще більше надихали їх. Мечі брязкотіли в ближньому бою, кров сочилася крізь одяг, текла на коней, люди падали, і, незважаючи на сміливість моравів, їх швидко здолала втома, дедалі нові воїни напирали на них, морави вже похитнулися. Аж тут Вітіко наказав своїм вершникам відступити вбік, утворилась прогалина, і вороги крізь неї втекли по дорозі на Прагу.

— Зрада! Зрада! Зрада! — закричали люди Одолена і підскочили до Вітіко.

— Зрада! Зрада! — закричали й люди Вітіко і обернулися проти нього.

Авґустин, Ламберт, Урбан і слуга Якоб намагалися захистити його.

Одолен пробився крізь вершників, прикрив Вітіко своїм тілом і крикнув:

— Зупиніться! Це лише дурень, і я поведу його до суду!

— Люди, послухайте мене бодай мить! — крикнув Вітіко. А коли гамір трохи вщух, казав далі: — Згодом усе з’ясується. Одолене, я даю тобі заарештувати себе і віддаю тобі провід над моїми людьми. Я піду з тобою і, коли воюватимеш, допомагатиму тобі, а Господь учинить так, як йому до вподоби.

— Добре, Вітіко, що так чиниш, — похвалив Одолен, — а ви, спантеличені люди, збившись докупи, дали ворогу перевагу, треба наздогнати його, ану впорядкуйтеся. Доглядачі лишаються коло поранених і вбитих.

Вершники впорядкували лави, а наступної миті вже мчали, скільки ставало духу коням, по дорозі на Прагу вслід за моравами, що скакали попереду.

Дивились на хмару куряви, яку зняли морави, й самі зняли куряву і всякчас поглядали на відстань між двома стовпами куряви. Десь за годину побачили, що відстань зменшується.

Потім вершники заїхали в ліс коло села Голобков. Ворогів у лісі не бачили, але курява свідчила, що вони промчали тут. Проїхавши ліс наскрізь, побачили на узліссі, як горить попереду село Голобков, люди, реманент, вози і свійські тварини стояли перед ними на дорозі, а полум’я вже звивалося поверх дерев’яних хат. Одолен під’їхав до людей і гукнув:

— Покажіть дорогу навколо села!

Кілька голосів відповіли, але годі було розібрати, що вони кажуть.

— Нехай відповість хтось один, он той сивий чоловік у синьому одязі! — вимагав Одолен.

— Дороги навколо села немає, — пояснив старий дід. — Усі дороги ведуть із лук та полів у хати.

— Та бодай тверду землю під ногами, тверду землю без дороги! — кричав Одолен.

— Я покажу! Я покажу! — гукнуло кілька голосів.

— П’ять вершників їдуть за кожним, хто зголосився, а коли знайдете дорогу для всього загону, повертайтеся і показуйте.

Вершники поділились і пішли за провідниками.

Сам Одолен їхав зі старим і ще чотирма своїми вершниками праворуч навколо села. Там були переважно болотисті луки, а якщо де й траплявся твердий ґрунт, то одразу й закінчувався, а з поведінки старого було видно, що він сам не знає, який ґрунт потрібний вершникам. Єдиний напрям, який він нарешті обрав, був довгою дугою. Одолен повернув назад, повернулися й решта вершників, і кожен розповів, як він намагався знайти шлях, і кожен сказав, що можна було б пробратися.

— Можна було б пробратися, — погодився Одолен, — я й сам це бачив і можу повести вас, але, браття, друзі, бойові побратими, ті теж уже пробралися. Минуло вже більше години, як ми приїхали сюди, це видно з того, як догорає дерево. Якщо кожні чверть години ми скорочуватимемо відстань від ворогів на тисячу ліктів, ми їх наздоженемо за п’ять годин і будемо в якійсь ущелині над річкою або неподалік від їхнього табору. Догляньте коней, поїжте, спочиньте, і ми повертаємось.

Вершники завели коней у затінок під дерева і виконували наказ Одолена.

Вітіко дививсь у вогонь, і не казав ані слова. Потім дав Якобу перев’язати свою рану, що була незначною.

Коли люди та коні покріпились, Одолен звелів прийти старості села і сказав йому, що він порадить великому князеві виявити ласку до бідолашних селян, потім загін почав повертатися.

На місці битви вони вже нікого не побачили.

Уночі прибули до табору великого князя.

Одолен пішов до нього й розповів про події. Потім провідав поранених і запитав про полеглих.