Hermann Hesse - Гра в бісер

Звичайно, вальдцельський Магістр не мав ніякого стосунку до монтпортського студента музики, не відповідав за нього і, безперечно, не відчував ніякої потреби втручатися в монтпортські справи й додавати собі клопоту. Але бідолашний Петрус, якого довелося забирати силоміць із флігеля, ніяк не заспокоювався, він так затявся в своєму горі, так відокремився від навколишнього життя, що на нього вже не можна було накладати звичайних стягнень, як за порушення дисципліни, а оскільки його начальники знали, що Магістр Гри в бісер ставився до нього прихильно, з канцелярії Магістра музики до Кнехта надійшов лист з проханням якось порадити й допомогти. До непокірного юнака тим часом ставились як до недужого й тримали під наглядом в окремій кімнаті у відділенні для хворих. Кнехт не дуже хотів братися до цієї обтяжливої справи, але, трохи подумавши, вирішив спробувати й негайно ж узявся свою спробу виконувати. Він запропонував, щоб Петруса прислали до нього, але з тією умовою, що до юнака ставитимуться як до цілким здорової людини й відпустять у дорогу самого; до листа він додав коротку, привітну записку, адресовану Петрусові, в якій просив його, коли в Монтпорті без нього можуть обійтися, ненадовго завітати до Вальдцеля, натякнувши, що сподівається отримати від нього деякі відомості про останні дні старого Магістра музики. Монтпортський лікар, трохи повагавшись, погодився відпустити Петруса, йому передали запрошення Магістра Гри, і, як і передбачав Кнехт, юнак сам зрозумів, що йому після всіх його злигоднів найкраще і найкорисніше буде якомога швидше залишити те місце, де його спіткало горе; він зразу ж погодився їхати, вперше не відмовився від справжнього сніданку, дістав проїзне свідоцтва й вирушив у дорогу. До Вальдцеля він прибув у непоганому стані, і його поселили серед гостей Архіву. Кнехт дав вказівку, щоб ніхто не звертав уваги на його пригніченість і знервованість. Ставилися до нього там не як до покараного, чи хворого, чи ще якось вибитого з колії, а як до звичайної людини, а він був не такий хворий, щоб не оцінити цю приємну атмосферу й не скористатися даною йому можливістю повернутися до нормального життя. Щоправда, за кілька тижнів свого перебування у Вальдцелі він ще встиг набриднути Магістрові, який, удаючи, що потребує його праці і весь час контролює її, доручив йому записати останні музичні вправи й лекції свого вчителя і одночасно звелів давати йому в Архіві невеликі, другорядні завдання; його просили, якщо він має час, трохи попрацювати там, бо, мовляв, в Архіві саме набралося багато роботи, а людей не вистачає. Одне слово, заблуканого вернули на правильний шлях; лише після того, як він заспокоївся й почав виявляти очевидне бажання слухатися, Кнехт узявся провадити з ним коротенькі бесіди, щоб примусити його остаточно відмовитися від божевільної думки, що фетишизація померлого — свята й допустима в Касталії справа. А що Петрус усе ж таки не міг побороти свого страху перед поверненням до Монтпорта, йому запропонували, коли він начебто зовсім одужав, посаду помічника вчителя музики в одній із нижчих шкіл еліти, де він поводився цілком пристойно.

Можна було б навести ще чимало прикладів успішної діяльності Кнехта як вихователя і зцілителя душ, перерахувати багатьох студентів, яких він лагідною силою своєї особистості привернув до життя в щиро касталійському дусі, так само як колись його самого привернув Магістр музики. Всі ці приклади свідчать не про суперечливу натуру Магістра Гри, а про його здоров’я й рівновагу. Нам тільки здається, що ласкава турбота Превелебного про людей з хисткою, вразливою вдачею, як Пет1рус або Тегуляріус, говорить про його особливу пильність і чутливість до таких захворювань серед касталійців чи, вірніше, до їхньої схильності піддаватися таким захворюванням, про постійну увагу — вона ніколи не пригасала в нього від перших хвилин «пробудження» — до суперечностей і небезпек, закладених у самому касталійському житті. Він був надто розумний і мужній, щоб з легковажності чи задля спокою заплющувати очі на ці небезпеки, як мало не всі наші співгромадяни, і, мабуть, ніколи не додержувався тактики більшості членів Виховної Колегії, що знали про ці небезпеки, але поводилися так, наче їх не існувало, навмисне їх не помічали. Кнехт бачив і розумів їх, чи принаймні деякі з них, а оскільки він добре знав ранню історію Касталії, то дивився на життя серед цих небезпек як на боротьбу, визнавав і любив це життя таким, як воно є, коли стільки касталійців сприймали свою громаду і своє життя тільки як ідилію. Із творів отця Якоба про бенедиктинський орден, він склав собі уявлення, що Орден — це бойова співдружність, а благочестя — войовнича твердість.