Hermann Hesse - Гра в бісер

Ми вже згадували, що на початку другого року свого перебування на посаді Кнехт знов заглибився в історичні студії; крім історії Касталії, він головним чином вивчав великі й менші праці отця Якоба про орден бенедиктинців. Часом йому траплялася нагода порозмовляти про ці або якісь нові історичні проблеми, що цікавили його, з паном Дюбуа і одним філологом із Койпергайма, постійним секретарем на засіданнях Виховної Колегії, і такі розмови завжди були для нього приємним відпочинком і втіхою. У своєму щоденному оточенні він, щоправда, не мав із ким говорити про це, і особливо яскраво нехіть жителів Вальдцеля до будьяких історичних студій виявлялася в особі його друга Тегуляріуса. Серед інших паперів нам трапився аркуш із записом однієї такої розмови з Тегуляріусом, у якій той палко доводив, що для касталійців історія — нікчемний предмет, абсолютно не вартий їхньої уваги. Певна річ, казав він, можна дотепно й цікаво, а якщо завгодно, то й патетично тлумачити історичні явища, провадити розмови про філософію історії, це така сама розвага, як і будьяка філософія, і він нічого не має проти, якщо вона комусь подобається. Але самий предмет, самий об’єкт цієї розваги, тобто історія, — щось таке гидке, водночас банальне й сатанинське, моторошне й нудне, що він не розуміє, як можна гаяти на неї час. Адже весь її зміст — людський егоїзм і завжди однакова боротьба за владу, яка себе переоцінює й уславлює, боротьба за матеріальну, брутальну, тваринну владу, отже, за те, що в світогляді касталійця взагалі не існує чи принаймні не має ніякісінького значення. Світова історія — це нескінченна, нездарна й нецікава розповідь про насильство сильних над слабкими, і пов’язувати істинну, правдиву історію, понадчасову історію духу з цією давньою, як світ, безглуздою бійкою шанолюбців за владу і кар’єристів за місце під сонцем або, тим паче, пояснювати нею ту справжню історію — це вже означає зраджувати дух. Йому ці забавки в історію нагадують одну секту, поширену в дев’ятнадцятому чи двадцятому сторіччі, про яку він колись чув. Та секта щиро вірила, буцімто жертви стародавніх народів своїм богам, разом із тими богами, з їхніми храмами й міфами, так само як і всі інші гарні речі, — просто наслідок надміру чи нестачі їжі та праці, які можна обрахувати в цифрах, результат наочної невідповідності між заробітною платою та ціною на хліб, і буцімто мистецтва та релігії були і є декораціями, так званими ідеологіями, якими прикривається людство, що цікавиться тільки одним: аби нажертися й не бути голодним. Кнехта розвеселила ця розмова, і він спитав, наче між іншим, чи Фріцові не здається, що історія духу, культури, мистецтв — це теж історія, все ж таки якось пов’язана з усією іншою історією. Ні, палко вигукнув той, саме це він заперечує. Світова історія — це змагання в часі, гонитва за виграшем, за владою, за багатством, у ній завжди йдеться про те, в кого вистачить сили, щастя чи ницості не проґавити моменту. А діяння духу, культури, мистецтва — якраз протилежне, це щоразу визволення від рабства часу, стрибок людини з бруду своїх інстинктів і зі своєї зашкарублості в іншу площину, в позачасовість, у вільну від часу царину, в божественне, зовсім не історичне, навіть вороже історії буття. Кнехт задоволено слухав його дотепні тиради й заохочував далі виливати свою душу, а потім спокійно закінчив розмову таким зауваженням: — Я захоплений твоєю любов’ю до духу і його діянь. От тільки духовна творчість — дуже непроста річ, до неї не так легко прилучитись, як комусь здається. Діалог Платона чи фраза з хору Генріха Ісаака, все, що ми звемо духовним діянням, чи твором мистецтва, чи виявом духу, — лише наслідок, остаточний результат боротьби за очищення і звільнення, або, як ти кажеш, стрибок із часу в позачасовість, і в більшості випадків найдовершеніші твори — ті, що нічим уже не нагадують про боротьбу й сутички, які їм передували. Велике щастя, що ми ці твори маємо, адже ми, касталійці, живемо майже за їхній рахунок, бо вже нічого не творимо, а тільки відтворюємо, завжди перебуваємо в потойбічному, вільному від часу й боротьби світі, який саме й складається з тих творів і про який ми без них нічого не знали б. І ми в цьому одухотворенні чи, якщо хочеш, абстрагуванні світу йдемо ще далі: у своїй Грі в бісер ми розкладаємо ті твори мудреців і художників на їхні складові частини, виводимо з них правила стилю, схеми мистецьких форм, вишукано тлумачимо їх і орудуємо цими абстракціями, наче будівельники цеглинами. Що ж, це все дуже приємні речі, ніхто з тобою не сперечається. Але не кожен може ціле життя дихати й живитися самими абстракціями. Історія має одну перевагу перед тим, що вальдцельський репетитор вважає гідним своєї уваги: вона оперує дійсністю. Абстракції чудові, але я за те, щоб дихати ще й повітрям і живитися хлібом.