Hermann Hesse - Гра в бісер

— Ти чудово впорався зі своїм завданням, — мовив той і, всміхнувшись, додав: — Я справді не виявив тоді належного чуття, коли відраджував посилати тебе до монастиря. Те, що ти, крім абата, прихилив до себе ще й славетного отця Якоба і спонукав його змінити на краще свою думку про Касталію, — велике досягнення, ніхто навіть не сподівався такого.

Через два дні Магістр Гри запросив Кнехта разом з Дюбуа і тодішнім директором вальдцельської школи, наступником Цбіндена, на обід, а коли вони пообідали й почалася розмова, непомітно з’явився й новий Магістр музики, а за ним Архіваріус Ордену, тобто ще двоє членів Виховної Колегії, і один з них потім забрав ще Кнехта з собою до готелю і мав з ним довгу бесіду. Це запрошення вперше помітно для всіх висунуло Кнехта в найвужче коло кандидатів на високі посади, і між ним та звичайними членами еліти зразу ж постав чіткий бар’єр; Йозеф, у якого на багато що відкрилися тепер очі, виразно відчував його. Та хоч би як там було, а поки що він отримав чотиритижневу відпустку і офіційний Дозвіл зупинятися в усіх готелях Провінції, який звичайно отримують службові особи. Хоч йому не дали ніяких доручень і навіть не зобов’язали відмічатися, все ж таки він помітив, що згори за ним стежать, бо коли він справді відвідував деякі місця й установи, наприклад, Койпергайм, Гірсланд і Східноазіатський інститут, його всюди запрошували до себе тамтешні високі службові особи; за ті тижні він перезнайомився з усім керівництвом Ордену і з більшістю Магістрів та викладачів наукових закладів Касталії. Якби не ці дуже офіційні запрошення й знайомства, поїздка по Касталії була б для Кнехта радісним поверненням до студентського вільного життя. Та він обмежував себе, насамперед задля Тегуляріуса, що тяжко переживав кожну його відсутність, але й задля Гри також, бо для нього дуже важливо було взяти участь у найновіших вправах і познайомитися з її найновішими проблемами, і тут Тегуляріус робив йому неоціненну послугу. Другий його близький приятель, Ферромонте, належав тепер до оточення нового Магістра музики, і за всі канікули Кнехтові пощастило зустрітися з ним тільки двічі; він бачив, що Ферромонте багато працює і задоволений своєю працею, а саме тепер захопився музикознавчим дослідженням про античну музику та її відгомін у танці й піснях балканських народів. Ферромонте залюбки розповідав приятелеві про свої останні праці й відкриття з епохи поступового занепаду бароккової музики десь наприкінці вісімнадцятого сторіччя й проникнення в неї нового музичного матеріалу з слов’янських народних мотивів.

Та найбільше свого святкового, канікулярного часу Кнехт віддав Вальдцелю і Грі в бісер. Він уважно проглянув з Фріцом Тегуляріусом його записи лекцій, які Магістр Гри прочитав протягом останніх двох семестрів для найздібніших студентів, і знов, після дворічної перерви, всією душею поринув у шляхетний світ Гри, — її чари здавалися йому тепер такими ж невіддільними від його життя, такими ж необхідними його серцю, як і чари музики.

Тільки в останні дні відпустки Magister Ludi знов завів мову про місію Йозефа в Маріафельсі, про його найближче майбутнє і про його завдання. Спершу в тоні невимушеної розмови, а потім уже поважніше й наполегливіше Магістр почав йому розповідати про плани Колегії, яким більшість Магістрів і пан Дюбуа надають дуже великого значення: про заснування в майбутньому постійного представництва при Апостольському Престолі в Римі. Настала чи принаймні наблизилась історична мить, казав Магістр Том ас, нанизуючи одну на одну переконливі, як завжди, досконало складені фрази, коли через прірву, що віддавна ділила Рим і Орден, треба перекинути міст, бо ворог у них, безперечно, спільний, їх чекають однакові небезпеки, однакова доля, вони союзники за своєю природою, а такий стан, як існував досі, далі існувати не може, він просто не гідний їх: дві світові держави, що мають історичне завдання берегти й плекати духовність і мир, живуть окремо, майже відчужено одна від одної. Римська церква, незважаючи на тяжкі втрати, витримала струси й кризи останньої великої епохи воєн, вони її не знищили, а тільки обновили й очистили, тим часом як багато світських інституцій, що мали дбати про науку й освіту, зазнали краху разом з крахом культури, і на їхніх руїнах виник Орден і касталійське вчення. Вже саме це та ще такий поважний вік римської церкви дають їй право на першість: вона старша, вища, випробувана в більших бурях сила. Отже, найперше треба було б і в Римі пробудити й виплекати свідомість того, що ці дві сили споріднені й що вони залежатимуть одна від одної в усіх майбутніх кризах.