Hermann Hesse - Гра в бісер

— Мені випала честь, вельмишановний, передати вам приємну звістку, — весело, з добродушною зичливістю мовив він і зразу ж перейшов на іронічний, дражливий тон, що запанував між ними як вияв ще не зовсім усталених дружніх стосунків між духовним та касталійським орденами і, власне, був витвором отця Якоба. — Але ж молодець ваш Magister Ludi! Вміє писати листи! Мені він, бозначому, написав латиною, — у вас, касталійців, ніколи до пуття не втямиш, чи ви дуже ввічливі, чи глузуєте, чи хочете виявити свою пошану, чи повчаєте. Отже, шановний dominus [37] Пан (лат.). написав мені латиною, та ще й такою латиною, якою тепер уже ніхто не володіє в усьому нашому ордені, хіба що за винятком отця Якоба. Вона ніби вийшла із школи самого Ціцерона, але її присмачено добре відміряною пучкою церковної латини, знову ж таки невідомо, з якою метою: чи ця присмака наївно задумана як принада для нашої попівської братії, чи це ознака іронії, чи вона просто з’явилася з нестримної потреби грати, стилізувати й декорувати. Так от, високоповажний Магістр Гри пише мені: вони там вважають, що з вами бажано було б побачитись, обняти вас і перевірити, чи, бува, не підточило таке довге перебування серед нас, напівварварів, вашої моралі і вашого стилю. Словом, якщо я правильно зрозумів і витлумачив цей довгий літературний шедевр, вам дають відпустку, а мене просять відіслати свого гостя на невизначений термін до рідного йому Вальдцеля, проте не назовсім, ваше скоре повернення, оскільки воно, здається, нам бажане, цілком відповідає і намірам вашого начальства. Вибачте мені, але я неспроможний передати належним чином усі тонкощі цього листа, та Магістр Томас навряд чи й сподівається цього від мене. А цю цидулку мені доручено передати вам. Більше я вас не затримую, вирішуйте, чи ви їдете і коли їдете. Нам бракуватиме вас, любий, і якщо ви надто довго затримаєтесь, ми заявимо про свої претензії вашому начальству.

У листі, який абат передав Кнехтові, Колегія коротко повідомляла його, що для відпочинку й для наради з керівництвом йому надають відпустку і найближчим часом чекають на нього у Вальдцелі. Курс Гри для початківців він може не доводити до кінця, хіба що абат наполягатиме на його закінченні. Колишній Магістр музики передає йому вітання. Ці останні слова здивували й насторожили Йозефа: чого це раптом авторові листа, Магістрові Гри, доручили передати це вітання, не зовсім доречне в такому офіційному посланні? Мабуть, відбулася конференція всіх Колегій з участю й тих Магістрів, що вже пішли з своїх посад. Ну що ж, його не обходили ті конференції та їхні ухвали; але вітання Магістра музики викликало в ньому якесь дивне почуття, воно прозвучало незвичайно тепло, справді подружньому. Байдуже, що там обговорювали на тій конференції, проте вітання, передане в листі, свідчило, що керівництво Провінції при цій нагоді щось казало й про нього, Йозефа Кнехта. Може, на нього чекає нове доручення? Може, його відкличуть з Маріафельса? Чи це буде підвищення, чи, навпаки, пониження? Але ж у листі мовилося тільки про відпустку. Так, відпусткою він щиро тішився і найкраще поїхав би завтра ж таки вранці. Та треба ж хоч попрощатися з учнями й дати їм завдання на той час, що його не буде. Мабуть, Антона дуже зажурить його від’їзд. І з декотрими святими отцями він повинен попрощатися особисто. Раптом він згадав отця Якоба і сам трохи здивувався, відчувши, як посмутніла його душа, — це була певна ознака того, що він прихилився серцем до Маріафельса дужче, ніж йому здавалося. Тут йому бракувало багато чого з того, до чого він звик і що цінував, і через це, а також через те, що здалека, з чужини, Касталія здавалася йому ще кращою, цієї миті він виразно усвідомив: в особі отця Якоба він здобув щось незамінне, чого йому вже бракуватиме в Касталії. І тепер він збагнув краще, ніж досі, що пізнав, чого навчився в монастирі, і його заполонило почуття радості й надії від думки про поїздку до Вальдцеля, про зустріч з друзями, про Гру в бісер, про канікули, і це почуття було б набагато менше, якби не певність, що він знов повернеться в Маріафельс.

Він зненацька зважився, знайшов отця Якоба, розповів йому про лист, про відпустку й про те, який він був сам вражений, коли усвідомив, що, втішаючись майбутньою поїздкою до Касталії і побаченням з друзями, він уже наперед втішався й своїм поверненням сюди, в монастир, а особливо новими розмовами з ним, шановним отцем Якобом, до якого він. Кнехт, прихилився всім серцем, а тому й набрався сміливості звернутися до нього з проханням: він хотів би, щоб після його повернення святий отець узяв його до себе в науку, хоча б годину чи дві на тиждень учив його історії. Отець Якоб засміявся, замахав руками й почав виголошувати найчудовіші іронічні компліменти неперевершеній, різнобічній касталійській освіті, яку він, скромний чернець, може тільки споглядати в німому захваті і з подиву хитати головою; проте Йозеф уже помітив, що відмова була жартівливою, і коли він, прощаючись, подав отцеві Якобу руку, той ласкаво втішив його, пообіцяв зробити все можливе, щоб задовольнити його прохання, й тепло попрощався з ним.