Hermann Hesse - Гра в бісер

— Вибач, — лагідно, примирливо мовив Кнехт, — я, мабуть, надто поквапився. Але я всетаки сподіваюся, що згодом і тебе спонукаю сміятися разом зі мною. Ти правду кажеш, тобі було тоді боляче, хоч і не через мене, як ти, видно, й досі ще вважаєш, а через те відчуження й прірву, яка пролягла між твоїм світом і Касталією. Ми в свої шкільні роки начебто були її подолали, а тут раптом побачили, що вона, страхітливо глибока, знов зяє перед нами. Оскільки ти вважаєш винним мене особисто, то, прошу тебе, виклади відверто своє звинувачення.

— Ох, це ніяке не звинувачення. Це скоріше скарга. Ти тоді її не почув, та й сьогодні, здається, не хочеш почути. Ти тоді відповідав на неї витримкою та усмішкою і сьогодні відповідаєш так само.

Хоч Плініо читав у погляді Магістра глибоку приязнь і зичливість, він ніяк не міг відігнати тих згадок; йому хотілося виповісти все й позбутись нарешті болючого тягаря, який він так довго носив у собі.

Вираз обличчя в Кнехта не змінився. Він трохи подумав, тоді лагідно сказав: — Я, мабуть, тільки тепер починаю тебе розуміти, друже. Можливо, ти маєш рацію, і нам треба поговорити й про це. Я лише хотів би тобі спершу нагадати, що ти, власне, тільки тоді мав би право вимагати від мене уваги до твоєї, як ти кажеш, скарги, коли б ти справді її висловив. Але ж ти під час тієї вечірньої розмови в готелі не висловлював ніяких скарг, а так самісінько, як і я, сміливо й бадьоро простував уперед, вдавав, як і я, безтурботного, якому нема на що скаржитись. Але в душі ти сподівався, як тепер виявилось, що я всетаки почую твою приховану скаргу й побачу під маскою твоє справжнє обличчя. Що ж, я таки дещо вже й тоді помітив, але далеко не все. Та як би я, не вражаючи твоєї гордості, дав тобі зрозуміти, що я турбуюся за тебе, що мені тебе шкода? І яка була б користь із того, що я простяг би тобі руку, коли вона була порожня, коли я нічого не міг тобі дати — ні поради, ні дружби, ні втіхи, бо шляхи наші так круто розійшлися? Так, тоді твоє приховане невдоволення й горе, яке ти маскував удаваною жвавістю, не подобалось, заважало мені, здавалося, щиро кажучи, відразним, у ньому відчувалася претензія на увагу й співчуття, яка суперечила твоїй поведінці, я бачив у ній щось настирливе й легковажне, і це відвертало мене від тебе. Ти претендував на мою дружбу, хотів бути касталійцем, гравцем у бісер, а сам був таким нестримним, таким химерним, зануреним у свої егоїстичні переживання! Десь така була моя думка, бо я добре бачив, що від касталійського в тобі майже нічого не залишилось, ти явно забув навіть основні наші правила. Гаразд, не моє діло було, яким ти став. Але чого ж ти приїхав до Вальдцеля й захотів привітати нас як товаришів? Це, як я вже сказав, дратувало і прикро вражало мене, \ ти тоді мав цілковиту слушність, вважаючи мою підкреслену ввічливість нехіттю. Так, я інстинктивно не хотів зближення з тобою, і не тому, що ти був світською людиною, а тому, що ти претендував на звання касталійця. Коли ж ти після стількох років недавно з’явився тут знов, у тобі вже нічого цього не відчувалося, ти мав вигляд світської людини й говорив, як говорять у вас, а особливо вразив і зворушив мене вираз суму, туги і горя на твоєму обличчі; все — твоя поведінка, твої слова, навіть твій смуток — приваблювало мене, було гарне, гідне тебе, личило тобі, ніщо не дратувало мене, я міг прийняти тебе такого без внутрішнього опору, цього разу не потрібно було підкресленої ввічливості й витримки, і тому я зразу зустрів тебе як друга й намагався виявити тобі свою любов і увагу. Цього разу вийшло навпаки: тепер я шукав зустрічі з тобою і домагався твоєї прихильності, а ти був дуже стриманий, але саму вже твою появу в нашій Провінції і твою цікавість до її долі я мовчки сприйняв як ознаку приязні й вірності. Ну, а тепер ти також пішов мені назустріч, і ми, нарешті, досягли того, що можемо відкрити один одному душу і, сподіваюся, відновити нашу давню дружбу.

Ти тількино сказав, що дуже болісно пережив нашу юнацьку зустріч, а для мене, мовляв, вона не мала ніякого значення. Не будемо сперечатися про це, хай і так. Але теперішня наша зустріч, amice, має для мене велике значення, багато більше, ніж я можу тобі сьогодні сказати і ніж ти можеш собі уявити. Щоб довго не спинятись на цьому, скажу одне: я сьогодні не тільки віднайшов утраченого друга і тим самим воскресив минулі часи, щоб зачерпнути в них нової сили для нових перетворень. Для мене ця зустріч — перш за все поклик, крок до зближення, вона відкриває переді мною шлях у ваш світ, знов ставить мене перед давньою проблемою синтезу між нами й вами, і відбувається вона, признаюся тобі, саме вчасно. Цього разу я не лишився глухий до поклику, слух мій чуйний, як ніколи, бо поклик не застав мене зненацька, мені не здається, що він чужий і прийшов десь ззовні, що перед ним можна відкрити, а можна й замкнути своє серце, ні: він виходить ніби з самого мене, це відповідь на дуже сильне, дедалі наполегливіше бажання в мені самому, на мою потребу й на мою тугу. Але про це ми поговоримо іншим разом, уже пізно, нам обом треба відпочити.