Остап Вишня - Весна-красна

— Н-да! — промимрив я.

— От у мене, — вів далі хазяїн, — од усіх свиней усі поросята ділові. Усі в діло йдуть. У райземвідділ, у райміліцію… Хіба не діла?!

— Діла! — промимрив я…

— А ви знаєте, що наша корова Кармен рекордистка на всю нашу землю? Дев'ять тисяч літрів молока за лактаційний період!

— Ну?!

— От вам і «ну?!» А ви знаєте, що в мене взагалі припадає по дев'ять тисяч літрів на фуражну корову на рік?

— Що ви кажете?! Як же це так?! Скільки ж у вас корів?

— Сорок!

— Так сама ж, ви кажете, Кармен дала дев'ять тисяч літрів!

— Так.

— Ну, а решта — 39?!

— Решта не дала нічого. Решта — ялівки!

— Так як же ж ви кажете, що на фуражну корову припадає по дев'ять тисяч літрів?

— Припадає!

— У вас же сорок фуражних корів. От і поділіть…

— Чому я маю ділити, коли в мене одна фуражна корова Кармен…

— А решта — 39?!

— Вони не фуражні, бо для них у мене нема фуражу. Не заготовили.

— Н-да! — промимрив я.

— І живемо! І про нас говорять! І ми рекордсмени! А ті, що ото хотять, щоб скрізь було кругло, — про тих не заговорять.

Я вже тут розсердився:

— Заговорять! Не тільки заговорять, — закричать! І саме тому закричать, що в них «отут» пече! Їх пече, бо в них є серце. Вони за всю землю боліють! За весь народ! А біля серця через уличку й совість живе. Людська совість. Всенародна совість.

Як крикне мій хазяїн:

— Совість?! Про совість заговорив?! Жінко! — кричить. — Забирай сало, забирай паляницю і жени цього гостя до бісової матері…

За три, за п'ять, а то й більше кілометрів од шляху бовваніють верби, тополі…

То — хутір!

То «статечний хазяїн» газдує-господарює…

І він сам, і його парубок, і його донька на виданні, та й сама газдиня-господиня, як коли їй за десяток років, бува, доведеться іноді до села чи до містечка потрапити, — так усі вони разом чи один по одному, — зразу:

— От у нас на хуторі!

— А що ж у вас на хуторі?

— Ох, і гарно ж у нас на хуторі!

— А що ж у вас на хуторі гарного?

— Садок, лісок!

— А ще що?

— Соловейки на весні тьохкають!

— А ще що?

— Собаки гавкають!

— А ще що?

— Та в неділю як пообідаємо!

— Ну, пообідаєте! А тоді що?!

— Та як полягаємо спати.

— А далі що?

— Та як повстаємо!

— А тоді що?

— Та як пополуднуємо!

— А далі що?

— Та як полягаємо спати!

— А далі?

— Та як повстаємо!

— Ну?

— Та як повечеряємо!

— А тоді що?

— Та як полягаємо спати!

— Ну, а далі?

— Соловейки навесні тьохкають!

— А ще що?

— Собаки гавкають!

— А далі?

— А вранці, як повстаємо!

— Ну?

— Та як поснідаємо!

— А що ж далі?

— Ох, і понаїдаємось!

— Ну?

— І після снідання спати хочеться!

— Так ви, значить, на хуторі?

— От у нас на хуторі!

— А книжки читаєте?

— Ми ж неграмотні!

— А газети читаєте?

— Та ми ж неписьменні!

— А в кіно буваєте?

— Га? А що воно таке — кіно?

— А в театри ходите?

— Що? Га?

— А радіо слухаєте?

— Як кажете? Га?

— А дітки ваші до школи ходять?

— Та іноді ходять! Та далеко ж!

— А як заслабне хтось?

— А в нас баба-шептуха є!

— А як лікаря треба?

— Далеко дуже!

— Ну то й що? Як же без лікаря?

— Помирають!

— А потім?

— Ховаємо!

— А далі?

— Та на обіді як понаїдаємось!

— Ну?

— Та як полягаємо спати!

— А ще що?

— Та як повстаємо!

— Ну?

— Та як пополуднуємо…

— Та як полягаємо спати!

— От у вас на хуторі! Най би ви тричі щасливі були з вашим хутором!

— Е, не скажіть! От у нас на хуторі!

— Збожеволіти можна на вашому хуторі!

— Е, не скажіть! Як понаїдаємось!..

— Ху!

А в колгоспах — школи, в колгоспах — клуби, лікарні, дитячі ясла, дитячі садки.

А в клубах — лекції, вистави, книжки, газети.

В колгоспах — культурне життя.

Зняли одного заврайземвідділу з роботи.

Оголосили догану і зняли!

І за віщо, скажіть на милість?!

Ну, що таке за важність, подумайте самі: ну, на зяб у районі трохи було недоорано; ну, озимини трохи було недосіяно; ну, з жнивами не зовсім упоралися; ну, буряків учасно не прошарували й не пропололи; ну, з довгоносиком невидержка вийшла; ну, в тракторів підшипники розтоплювалися; ну, комбайни трохи там буксували; ну, там кілька відсотків по худобі та по птиці не виконали; ну, там іще сяке-таке…

Одне слово, дрібниці!