Сэмюел Беккет - Молой

3. Марія справді зачала через вухо, як хотілося святим Авґустинові й Адобардові?

4. Скільки ще часу примусить нас чекати себе Антихрист?

5. Чи справді має значення, якою рукою обмивати промежину?

6. Що треба думати про обітницю ірландців прикладати праву руку до реліквій святих, а ліву – до чоловічого члена?

7. Чи природа вшановує день суботній?

8. Чи справді дияволи не страждають від пекельних мук?

9. Алгебраїчна теологія Крейґа. Що можна думати про неї?

10. Чи правда, що святий Рох, бувши немовлям, не ссав груди в середу і п'ятницю?

11. Що думати про відлучення паразитів у XVI ст.?

12. Чи треба схвалювати дії італійського шевця Ловата, що, спершу каструвавши себе, розп'яв себе?

13. Що робив Бог до створіння світу?

14. Чи не стане блаженне бачення кінець кінцем джерелом нудьги?

15. Чи правда, що покарання Юди в суботу припиняють?

16. Чи справляють мертві панахиди по живих?

Я проказував собі напам'ять слова чудового отця-квієтиста: «Господи, що будеш уже не на небі, а на землі і в пеклі, я не хочу й не прагну, щоб твоє ім'я було освячене, ти й сам знаєш, що належить тобі». І т. ін. Середина й кінець дуже гарні.

Саме в цьому фривольному й чарівливому світі я знаходив собі притулок, коли переповнювалась моя чаша.

Але я ставив собі й інші запитання, тісніше пов'язані зі мною. Ось деякі з них.

1. Чому я не позичив кілька шилінгів у Ґабера?

2. Чому я скорився наказові повертатися?

3. Що сталося з Молоєм?

4. Таке саме запитання про мене.

5. Що станеться зі мною?

6. Такі самі запитання про мого сина.

7. Чи його мати на небесах?

8. Таке саме запитання про мою матір.

9. Чи потраплю я на небеса?

10. Чи зустрінемося ми всі коли-небудь на небесах: я, моя мати, мій син, його мати, Юді, Ґабер, Молой, його мати, Єрк, Мерфі, Ват, Кам'є та інші?

11. Що сталося з моїми курми, моїми бджолами? Чи жива ще моя сіра курка?

12. Зулу й сестри Ельснер – чи живі вони й досі?

13. Чи й досі кабінет Юді на тому самому місці, в будинку номер вісім на майдані Акацій? А що, як написати йому? Чи побачу я його? Я б йому пояснив. Що я б йому пояснив? Я попросив би в нього прощення. Прощення за що?

14. Чи не була ця зима вкрай сувора?

15. Скільки часу я ані сповідався, ані причащався?

16. Яке ім'я того мученика, що, бувши у в'язниці, скутий кайданами, вкритий паразитами й ранами, не мігши поворушитись, провів обряд освячення на своєму череві й відпустив собі гріхи?

17. Що я робитиму аж до своєї смерти? Чи не має способу прискорити смерть, не вчинивши гріха?

Перше ніж привести в рух, серед закрижанілої, а потім, коли настала відлига, заболоченої самотності моє, власне кажучи, тіло, я, признаюся, багато думав про своїх бджіл, більше, ніж про курей, і Господь тільки знає, чи думав я про своїх курей. Надто я зосереджувався на їхніх танках, бо мої бджоли танцюють, о, не так, як люди, задля розваги, а по-іншому. Я вважав, що в усьому світі тільки я знаю про це. Я досить ретельно вивчав цей предмет. Танцювали вони здебільшого, повернувшись у вулик, обтяжені, хто більше, хто менше, нектаром, і ті танки мали багато різновидів і ритмів. Я зрештою добачив у них систему сигналів, що ними бджоли, задоволені чи невдоволені своїм узятком, показували бджолам, які вилітали, в який бік треба або не треба летіти. Але й бджоли, які вилітали, теж танцювали. То був, безперечно, їхній спосіб повідомити: «Я зрозуміла» або «Не переживайте за мене». Але далеко від вулика, під час праці, бджоли не танцювали. Там панував, здається, принцип «Кожен за себе», якщо припустити, ніби бджоли здатні до таких уявлень. Танок складався здебільшого з дуже складних фігур, окреслених під час польоту, і я нарахував їх досить багато, згадавши і про їхнє можливе значення. Але ж лишалося ще питання про дзижчання, розмаїття тембру якого, коли бджоли підлітали до вулика або відлітали від нього, навряд чи було випадковим. Спершу я виснував, що кожну фіґуру танку підсилює характерне для неї дзижчання. Згодом я був змушений відмовитись від цієї приємної думки. Бо я бачив, що ту саму фігуру (зрештою, це я називав її тією самою) супроводить дуже різне дзижчання. Тож я казав собі: «Дзижчання не увиразнює танок, а навпаки, варіює його, Точнісінько та сама фіґура змінює значення залежно від дзижчання, яке супроводить її». Я зібрав і класифікував багато спостережень, присвячених цій темі, й мав певні результати. Але йшлося не тільки про фіґуру та дзижчання, а й про висоту, на якій виконували фіґуру. Я був переконаний, що та сама фіґура в супроводі того самого дзижчання не означає того самого за чотири метри від землі, що й за два. Бо бджоли не танцюють, байдуже, на якій висоті, навмання, є три або чотири рівні, завжди ті самі, на яких вони танцюють. Якби я вам сказав, які ті рівні і які відносини між ними, бо я провів ретельні вимірювання, ви б мені не повірили. А нині мені аж ніяк не годиться повідомляти про неймовірне. Хтось коли-небудь, може, скаже, ніби я писав для публіки. Попри всі зусилля, присвячені цим питанням, я більше, ніж будь-коли, був пригнічений складністю тих незліченних танків, що в них, певне, втручалися інші детермінанти, про які я не мав найменшого уявлення. З насолодою я казав собі: «Ось предмет, який я міг би вивчати все своє життя, ніколи не розуміючи його». Повертаючись додому й запитуючи себе про можливості невеличкої майбутньої радості, я тільки на думку про своїх бджіл та їхні танки відчував майже розраду. Адже я й далі вряди-годи сподівався невеличких радощів! Але, й оком не моргнувши, я припускав і те, що ті танки, власне, нічим не відрізняються від фривольних і безглуздих танців західних людей. Проте для мене сидіти коло своїх вуликів на осонні і споглядати їх завжди було справжнім дивом, урочистість якого ніколи не паплюжили мої міркування людини всупереч власній волі. Я не зміг би звинуватити своїх бджіл у тому, в чому звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло.