Сэмюел Беккет - Молой

Я не маю наміру розповідати про різноманітні пригоди, які трапилися з нами, зі мною й моїм сином, разом і окремо, перше ніж ми дісталися до краю, де жив Молой. Така розповідь була б нецікава. Але не це зупиняє мене. В тому творі, який мене змусили писати, нецікаве все. Проте я писатиму його, як мені заманеться, аж до певної миті. А якщо він не сподобається замовникові, якщо він знайде там речі, неприємні для себе і своїх спільників, тим гірше для нас усіх, для них усіх, бо гіршого для мене вже немає. Тобто щоб сформувати собі якесь уявлення про те, мені годилося б мати більше уваги, ніж я мав. А проте я мав її більше, ніж давніше. Якщо я й брався до сумної роботи писаря, що аж ніяк не відповідала моїй вдачі, то з інших причин, ніж ті, в які можна було б повірити. Я й досі, якщо ваша ласка, корюся наказам, але вже не страх спонукає мене до цього. Що ж, я й далі боюся, та це радше наслідок звички. Я чую голос і вже не маю потреби в Ґабері, щоб він передав його мені. Бо він звучить у мені й закликає мене бути аж до кінця тим вірним слугою, яким я завжди був, завдання, що не є моїм, і терпляче виконувати свою роль, аж до її останніх гіркот і крайнощів, як я прагнув, – за доби моїх прагнень, – щоб чинили інші. І це в ненависті до свого господаря і в зневазі до його намірів. Цей голос, якщо ваша ласка, досить двозначний, і його не завжди легко дотримуватись у міркуваннях і постановах, які він висловлює. І все-таки я більш-менш дотримуюся його, я дотримуюся його в тому розумінні, що розумію його, і саме в цьому розумінні я корюся йому. А голосів, про які можна було б сказати таке, гадаю, мало. І мені здається, ніби я дотримуватимуся його й далі, хоч би що він наказував мені. А коли він замовкне, лишивши мене в сумнівах і пітьмі, я чекатиму, поки він повернеться, перше ніж робити що-небудь, нехай навіть цілий світ через свої незліченні об'єднані та одностайні органи влади наказує мені те або те, погрожуючи несказанними муками. Але сьогодні ввечері, вранці я випив трохи більше, ніж звичайно, і завтра можу бути іншої думки. І він, той голос, який я тільки починаю пізнавати, ще сказав мені, що спогад про цю ретельно виконану до самого кінця роботу допоможе мені витримувати безкінечні муки свободи і блукань. Чи означає це, що коли-небудь мене виженуть з мого дому, з мого саду, що я втрачу свої дерева, моріжки, птахів, кожен з яких знайомий мені своїм своєрідним співом і пурханням, тим, як він підлітає до мене чи тікає, коли я наближаюся; втрачу ввесь безглуздий затишок мого інтер'єру, де кожна річ має своє місце, де я маю все, що треба мати під рукою, щоб витримувати буття людиною, де мої вороги не можуть чигати на мене; чи означає це, що я прожив своє життя, щоб повчати, прикрашати, вдосконалювати, зберігати? Я надто старий, щоб утратити це все, щоб почати спочатку, я надто старий! Ну, Моране, заспокойся. Не треба ні емоцій, ні милосердя.

Я сказав, що не розповідатиму про всі злигодні шляху, який вів з мого краю в край Молоя, з тієї простої причини, що такого немає в моїх намірах. Пишучи ці рядки, я знаю, якою мірою я стаю вразливий до підозри з боку людини, що до неї, згідно з моїми інтересами, я мав би ставитись найобережніше, і тепер ще більше, ніж будь-якої іншої пори. Але я їх усе-таки написав, і то твердою рукою, тим невтомним човником, що пожирає сторінку з байдужістю стихійного лиха. Я стисло розповім тільки про деякі злигодні, бо це видається мені бажаним, крім того, я хочу дати вам уявлення, про методи моєї праці в зрілому періоді. Але перше ніж дійти до них, я розповім ту дрібку, яку я знав, покидаючи рідний дім, про Молоїв край, такий відмінний від мого. Адже однією з особливостей моєї нудної письмової роботи є те, що мені не дозволено скорочувати і прямо говорити, про що йдеться. Я знову повинен нехтувати те, чого вже не нехтую, й гадати, ніби я знаю те, що, виходячи з дому, я гадав, ніби знаю. Якщо я інколи відступаю від цього правила, то тільки в незначущих дрібницях. Загалом я дотримуюся його. І то з таким ентузіазмом, що здебільшого навіть сьогодні я, не лукавлячи, почуваюся радше відкривачем, ніж оповідачем. І то так, що в тиші своєї кімнати, розібравшись із завданням у тій частині, яка стосувалася мене, я знаю краще, куди я йду, і що чекає на мене, ніж тієї ночі, коли я на вулиці вчепився за свою хвіртку, поряд зі своїм недоумком сином. Тож мене не здивує, коли на наступних сторінках я відступатиму від прямого і справжнього перебігу подій. Гадаю, навіть Сізіфа не зобов'язували видиратися, стогнати, радіти й вірити, що якась доктрина тепер у моді, завжди в точнісінько тих самих місцях. Цілком можливо, що він не дуже й дотримувався обраної дороги, прибувши до якоїсь доброї пристані під час передбачених затримок. Хтозна, чи не думає він щоразу, що це лише перша. Ця думка підтрижуватиме в ньому надію, – правда ж? – що є неперевершеною пекельною схильністю, всупереч тому, в що могли вірити аж до наших днів. А коли бачиш, що ти без кінця повторюєш спочатку, відчуваєш радість.