Сэмюел Беккет - Молой

– Від природи? – здивувався я. – Як від природи? На що ви натякаєте?

– Він народився з поганими зубами, – пояснював Пі, – й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.

Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.

– Дощ не скінчився? – запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.

– Так, – протяг він, не уриваючи свого огляду.

– Досить колупатись у роті! – закричав я. – Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. – Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. – Все небо у хмарах?

– Так, – кивнув він.

– Ані найменшого просвіту?

– Так.

– Закрий штори, – звелів я. – Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. – Ти ще досі тут? – запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення – відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.

– А можна взяти з собою мою колекцію марок? – запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.

Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.

– Сьогодні ми вечеряємо вдома, – мовив я.

– А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? – з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні – не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, – яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:

– Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. – Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. – Мене немає ні для кого, – додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати. Анна ніколи не виходить, вона не любить виходити. Ті сестри Ельснер були досить добрими сусідками. Вони трохи музикували, і це все, що я міг їм закинути. Якщо і є якась річ, що дратує мою нервову систему, так це музика. Те, що я стверджую, заперечую або ставлю під сумнів у теперішньому часі, я можу повторити й сьогодні. Але я вживатиму радше різні форми минулого часу. Адже найчастіше я не впевнений, можливо, тепер ситуація вже інакша, а я ще не знаю, просто не знаю, може, не знатиму ніколи. Я став думати про сестер Ельснер. Треба було збиратися в дорогу, а я думав про сестер Ельснер. Вони мали песика-абердинця на прізвисько Зулу. Вони й називали його Зулу. Інколи, бувши в доброму гуморі, я гукав: «Зулу! Зулусику!» – й він підбігав сказати мені добридень через ґрати. Просто мені годилося бути радісним. Я не люблю тварин. Дивна річ, я не люблю ані людей, ані тварин. А щодо Господа, він потроху ставав мені огидний. Сівши навпочіпки, я через ґрати лоскотав песику вуха й шепотів ласкаві слова. Він навіть не здогадувався, що огидний мені. Ставав на задні лапи і спирався грудьми на пруття. Тоді я бачив його невеличкий чорний пеніс, що видовжував вузьку кіску зволоженої шерсті. Пес відчував, що не має рівноваги, лапи йому тремтіли, маленькі передні лапи одна по одній шукали собі опори. Я теж хитався, сидячи на п'ятах, і правою вільною рукою тримався за огорожу. Мабуть, і я йому був огидний. Я насилу позбувся цих марних думок.