Тарас Шевченко - Гайдамаки

Може, згадує Ярему,

Згадує Вільшану.

Кличе його: «Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи згнущаються, -

Не почуєм…» Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі -

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться.

Забуде… і може…

У жупані сама пані,

А лях… Боже, Боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти ділася, поділась?»

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися..

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо». І тихенько

У лісі сховались.

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запершися

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу -

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки -

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб'єм брата! Спалим хату!» -

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли та й виросли;

Замучені руки

Розв'язались - і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. «Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали».

Не дослухав… «Неси, коню!»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?»

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сіромасі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає,

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні… Та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпаробка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечах торбина.

«Гей, старченя! Стривай лишень!»

«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака».

«Який же поганий!

Відкіля ти?»

«З Керелівки».

«А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхів бачив?»

«Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.

Зате ж їх і били,

І я й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б».

«Добре, хлопче.

Ось на ж тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби».

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибі вам!»

«Ну, хлопці, в дорогу!

Та чуєте? Без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро

Й ліс попід горою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань».

Приїхали,

Стали кругом ліса;

Дивляться - нема нікого…

«Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидче! швидче! Отак! отак!» -

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили, та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

Бенкет у лисянці

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють

Отак курить. Гнилий Тікич

Кров'ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;