Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Не раз в хвилини найбільшого відчаю, користуючись з нагоди, що його іноді водили коридором, його опанувай наглий сліпий порив — заревти дико й кинутися, нагнувши голову, вздовж того коридора й з розгону розбити голову об протилежну стіну, щоб пекельний вогонь і мука його розбризкалися на мурах… Але він утримувався на грані, на тій останній грані, де стояло, як вогненний стовп, оте «ніколи!»

Ах, що таке героїзм?! Що таке прославлений у віках героїзм лицарів, і хрестоносців, і полководців, і Сусанінів, і Залізняків… Поезія! То прекрасна поезія. Омріяна, приваблива, бажана. Поезія. Тільки поезія.

Андрій, як і кожен у цій тюрмі країни соціалізму, був позбавлений будь – яких, найелементарніших і всюди існуючих засобів оборони. Навіть в найстрашніших казематах найбільш прославлених реакційних держав в’язні мали все – таки засоби оборони — апеляції, апарат заступників, громадську опінію, нарешті, голодівки. Гай – гай. Все те смішне, навіть сама думка вдатись до тих засобів смішна: їх тут не існує. Для людини, що потрапляє сюди, немає оборони. Це пилинка, списана геть з реєстру ще заживо і поставлена абсолютно поза законом. Абсолютно. Єдиним засобом лишалась ніби голодівка, бо це нібито залежить від волі самого нещасного, від самого в’язня. Нібито. Андрій спробував вдатися до цього засобу, проголосивши голодівку. Але скоро — дуже скоро — відмовився. Виявилося, що й голодівки, як засобу оборони, тут не існує. В’язня просто годують штучно клізмою, впускаючи в шлунок тран або й ще якусь речовину, щоб людина не могла вмерти від голоду. Так одиниць, так і цілі камери, коли голодівка оголошується організовано. В останнім випадку ще й пришивають діло» за організований спротив «органам революційної законності».

Таким чином і цей єдиний, такий прославлений в історії всіх тюрем, засіб оборони тут був недійсним.

Андрій відмовився від цього засобу оборони й помалу погасав.

Конвейєр почав робити перебої. Занадто твердий горіх трапився, а слідчим не входило в плани так просто, в однім турі роздавити свою жертву на смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. Правда, щоб скоро забирати знову, але усе ж вони давали йому фізично передихнути, хоч морально це була все та ж шарпанина нервів.

В камері нічого докладно не знали про те, що відбувається з Андрієм. Він нічого, не розповідав. Мовчав. Люди тільки бачили його синці, його хоробливо запалені очі, жахливу, щораз більшу виснаженість фізичну й нервову, бачили, що він тане, як віск, з дня на день, з години на годину, і позирали на нього тоскно. І мовчали теж. Лише за кожним разом, як Андрія кликано знову на допит, очі в кожного поширювалися жахом, проводжаючи свого товариша, вірніше, його тінь. Коли повертався — 29 пар очей зустрічали його німим запитанням. Андрій нічого не говорив і лягав на своє місце, іноді спазматичне схлипнувши, без скарги і без сліз. Наглядачі його не згонили, і він міг лежати, порушуючи тюремну дисципліну, дивлячись гарячковим зором у стелю або у вікно, за грати, ген кудись, туди, куди не в силі сягнути нормально людське око.

Дерева росли за вікном, за ґратами, десь за залізним щитом. В’язні їх не бачили, але знали, що вони там є, що вони там ростуть. Ночами, коли ряма була відчинена, а в камері панувала гнітюча тиша, коли сон утікав з очей, а люди тільки удавали, що вони сплять, лежучи з закритими очима й чекаючи виклику, — з – за залізного щитка долітав тихий шелест, такий знайомий і такий забутий шелест листу на деревах. Вони стояли тут ось поруч, за муром. Там був старезний каштан і осика, — тремтлива осика. Легенький нічний вітерець, прокравшись в понурий чотирикутник жаских блоків десь із степів, десь з просторів, від домів і садиб, від матерів і сестер, від дібров і гаїв, тихенько шелестів у верховіттях цих самотніх дерев, одтятих од світу і теж замкнених до в’язниці. Він їм про щось розповідав, він їх про щось нишком питав, випитував, тихесенько, щоб не почула варта і цих дерев не покарала, не зрубала.

Зтужіле за шелестом вітру й за гомоном листу арештантське вухо чітко розрізняло, як шумить лапатий клен і як тремтить смутна осика… Осика — дерево жалоби. Дерево, на якому повісився Юда… Ця легенда про тремтливу осику, про свідка останнього зітхання нещасливого учня Христового, Юди Іскаріотського, немовби плинула крізь ґрат шелестом листу -—приходила не одному на пам’ять, таї ніби та осика за муром кричала про це в арештантсь душі… І для одних то був шепіт потіхи, для інших тривожний крик перестороги… Приходила на пам’ять легенда й Андрієві, приходила на пам’ять і та осика, що стояла, мабуть, у біблійнім саду Гетсиманськім.