Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Петровський сидів близько біля нього й журно щось розповідав Кулиничеві — теж старенькому, білому чоловікові, першому директорові Першої Української Гімназії в Харкові в роки революції. Андрій прислухався… Петровський розповідав про муки Христа, очевидно, шукаючи в стоїцизмі й безмежній вірі основоположника вчення про братерство й любов моральної сили для себе. Він тихо й скорботно розповідав про те, як Христос, приречений на розп’яття, молився про чашу, обливаючись потом від скорбі й душевної муки… Молився про силу душевну, щоб тую чашу змогти випити до дна… Він розповідав про сад Гетсиманський… І Кулинич і Петровський знали все це з давен – давен, знали напам’ять, але щось в тій трагічній легенді — легенді про вірність і про зраду — було неспізнане до самих глибин, а тому вічно нове, вічно вабляче й приковуюче людські душі, як бездонна криниця, сповнена якоїсь неопізнаної тайни. Андрій теж знав це з дитинства, як знав усю біблію, і його завжди це місце найбільше приковувало, рухаючи його серцем, одначе в устах Петровського, в устах цієї людини, цього тихого, непомітного мученика, давно знайомі слова набирали якогось особливого звучання, а знайома легенда набирала якогось особливого змісту… Другим по силі місцем в цілій біблії для Андрія була «Пісня пісень» Соломона — це чомусь прийшло на пам’ять мимохіть, либонь, для того, щоб зрівноважити кричущу трагедію людського серця, поставленого перед розп’яттям. Незрівнянна «Пісня пісень!» Пісня про велику, неосяжну, божественну, всеперемагаючу любов…

Слухаючи Петровського й дивлячись на нього, Андрій за законом якоїсь дивної асоціації згадав свою матір. Ба! Він згадав священика, якого застав тоді в хаті, прийшовши, і біблію в його руках… Батьківську біблію, яку він закрив і поклав на стіл… Згадав і зворушився до самих глибин своєї душі. Бідолашна, тиха й фанатично віруюча його матуся Тож вона мала при своїй безмежній і нестерпній скорботі джерело моральної сили: вона мала духовного опікуна, розрадника в своєму надміру великому горі. Як шкода, що він тоді навіть не звернув належної уваги на ту сіру й скромну і людину! Це, мабуть, через ту прокляту, прищеплену невідомо ким і коли ігнорацію духовних осіб, через погорду до них, вважаючи чомусь їх розсадниками рабства й мракобісся. Як шкода, що він тоді не потис йому руки за неї, за свою матусю, як справжній і вірний син, сховавши свою гордість і відкинувши упередження. Таж, якщо матуся витримала стільки горя, що звалилося на її слабенькі плечі, то тільки завдяки своїй вірі і завдяки моральній підтримці. Той священик її потішав; либонь, і ділив її горе. Цікаво, який він? Коли б йому стрінути його в житті, він би розпитав про свою матір, розпитав би про її думи, що вона говорила, в чому шукала розради, як вона терпіла свою самоту?..

Петровський зустрівся з Андрієвим поглядом своїми очима — вони були повні сліз, а уста щось говорили до Кулинича… Ті очі, далебі, нічого не бачили. І знову Андрієві пригадалася мати й її потойбічний зір, коли вони розставалися…

Андрій зітхнув і тихенько поклав свою руку Петровському на коліна:

— Отче… Я не віруючий… Але… розкажіть мені ще, розкажіть мені про сад Гетсиманський…

І, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь у невідоме, Андрій слухав про Юду, думав про братів і в темряві, що застилала зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мірт та кипарисів… Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі… Млость передсмертної душевної муки… Зрада… Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота… Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю… І крик далекого півня — провісника зречення й провісника близької муки, наруги й смерті… Зловісний крик півня… Крик безнадії… Тріумф зла…

— На «Чи!»

— Чумак…

— Збирайтесь на допрос!

Легенда про сад Гетсиманський урвалася. Млость тропічної ночі заступила млость в напухлих суглобах і біль в костях. Петровський глянув очима, повними скорбі, а Охріменко хапливо забинтував Андрієві плечі намоченим рушником. Але Андрій відкинув рушник, посміхнувся блідо до печального Голіята: — «Не треба». Підповз Литвинов. Професор Литвинов гаряче шепотів про те, щоб він пожалів себе, що все одно нічого з того не буде, що всі, за кого він так страждає, напевно давно його зрадили, що ліпше поберегти свою молодість і своє життя — розколотись… Ну, дадуть п’ять років, але ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж загинути, розчавленому «ні за що, ні про що»… Литвинов шепотів гаряче, тремтючи й вкладаючи щиро в слова всю свою душу… — Побережіть себе… Побережіть себе… Коліться.