Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Це, може, побільшена монографія з історії мистецтв Гнєдіча… Це, може, грандіозна монографія, ніким ще не сотворена, лише існуюча в уривках, тепер змонтованих у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божеської краси й величі людської душі, людського серця й розуму… Всі галереї світу тут… А межи ними Лувр… І Ермітаж… І галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської Лаври, і фрески храму святого Петра в Римі… І музей Сковороди… І якийсь провінційний музей де збереглися два почорнілі образки геніального Мурільйо. І розпис козацької церкви в Переяславі… — все це змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелі, — розгортає на глум цьому склепінню й на поругання людської ницості й підлоти.

Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю в ореолі легенди про майстра, що її сотворив, — про безсмертного Рафаеля Санціо…

Шкіци Мікеланджело й його титанічний образ Саваофа під стелею величного храму…

Тайна вечеря да Вінчі з захмареним вірним учнем Христовим — Юдою, з невловимим тремтінням передбаченої зради…

Тіціан – Веласкес… Рембрандт, і Ван – Дейк, і вся плеяда голландських майстрів, надзвичайні образи тиші, й супокою, й могутньої сили землі, — краса і велич життя земного… Зворушливий Мурільйо… Неповторний Дюрер… Менцель… Біблійний Густав Доре… і інші, й інші…

Барвиста галерея, всі в суміш без расового розмежування — людський геній не знає раси, — ті, що належали всьому світові і що світ належав їм, ті, що мають великі імена, й ті, яких не дуже пестила слава, але від того їхня душа не перестала бути божественною.

Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу своїх предків… Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний Врубель — перламутр кольорової мозаїки сліпить душу…

Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в прах, і великі очі повні гордих сліз…

Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах…

Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине, як ріка, перед внутрішним зором… Час іде… Що таке «час іде»?! Час у карцері не йде. Час зійшовся й вирує — час усіх часів. Час усіх епох, всієї історії. Буття від самих його початків. Життя людей у всіх його барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричні лінії чи фізичні кольори, — думи, радість, печаль… Печаль…

Андрій листає велику книгу… І повстають у ній образи живих людей — обличчя його сучасників, позначених тією ж божою іскрою, які ту книгу доповнили — книгу людської величі… Ось вони посміхаються — його знайомі й незнайомі, друзі й приятелі… Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі в фарбах і лініях…

Але печаль повстає за цим: за цим іде шерега мучеників, митців – мучеників…

Іван Падалка — підстрижений «під миску», модернізований запорожець, геніальний графік і стиліст… Бойчук… Врона… Седляр!.. Їх ціла бригада, тих, позначених божою іскрою, сучасників. І за це вони… наклали головою ось в цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи заслані в «мєста не столь отдальонниє»…

Велика галерея людської величі запливає кров’ю… Хтось іде по ній тяжкими чобітьми… Але все – таки той «хтось» нічого з тією величчю не може зробити.

Там, де пройшли чоботи — монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно… Але потім з тієї чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:

«Козака несуть і коня ведуть»…

Несуть люди… Несуть поляглого в нерівнім бою, тим стверджуючи його безсмертя в своїх душах… Безсмертний той, хто покладе серце за «друзі своя».

Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому — никнуть голови в гніві й никнуть дерева в жалобі…

І тоді кольори переходять в звуки… Не можна тієї грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій…

Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів і ніжна печаль, що розтинає серце… Шопен… Звуки чіткі до галюцинації. Андрій міцно стискає повіки й слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси, — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнів, що десь гряде…