Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Дійшовши цього висновку, Андрій зробив тверду постанову:

Добиватися згідно з законом за всяку ціну обізнання з матеріалами «діла». Добиватися згідно з законом очних ставок з усіма тими, хто свідчив, а чи буде свідчити на нього. У висліді — справа буде до кінця ясна і він знатиме, що йому робити.

Зробивши цю постанову, Андрій посміхнувся про себе:

Який ти все – таки дурень! Так, ніби те все від тебе залежить! Коли ж методика слідства зовсім інша й не на те направлена, щоб ти міг боронитися. Логіка, яка тут існує, і про яку тебе так добре «поінформовано», геть виключає все вище ухвалене!

Після того, зітхнувши, Андрій облишив Сізіфову працю й більше до неї не повертався. Життя йому готує багато несподіванок, але передбачити їх, як і виключити, поза його волею. Він лишає собі віру в те, в що вірить, а решта може бути собі, як хоче. Головне — не дати ту віру погасити. Якщо ж вони всі її погасять… Якщо погасять…

Але от саме цього й не може бути!

Ось саме це й є головне.

Решта — єрунда все.

І перекресливши так безнадійне гарцювання думки навколо проблеми слідства, як того нічного мотиля навколо пухиря в стелі камери 49 – ї, Андрій переходить до іншого. Він переключає свої думки зовсім на інше. Він їх переводить, як переводять поїзд з одних рейок на інші, — виводить з тупика на широкий простір і пускає по квітучій долині мрій… Нехай іде…

Холодні стіни карцеру лишилися самі по собі. Їх не існує. Існує інше. Сліпуче в своїй реальності, до болю чітке, животрепетне, як саме життя. Ні, більше, — як життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так… І життя повертається, розганяючи темряву, розсуваючи понурі цементові мури.

Дюралюмінієвий літак підіймається в небо. Він підноситься з рокотом і пливе понад білими хмарками, пролітає в сліпучій блакиті, несучи горде людське серце над світом. Далеко внизу коливається сіра земля, як розстелена мана в тумані. Земля з тюрмами й з усією людською мізерією.

Андрієве серце упивається волею, радістю лету, гордістю небесної високості, тріумфом звитяжця, що здійснив думи Ікара, піднісшись в зеніт… В його душі, як в чарівній призмі, ні, як в могутньому акумуляторі, зібрались і вибуяли, дійшовши завершення, думи й прагнення людського генія за довгі тисячоліття, і він став не тільки його спадкоємцем, а гордим знаменоносцем і довершувачем… Все, що було в людині кращого за всю її історію, збудувало ці крила. В тім числі тут частка й його душі, його мізку, його волі, його творчої гордості…

Сонце блищить на крилах, космос пливе й обертається назустріч…

Внизу пливе земля й губиться в тумані… Там стоїть карцер — мізерна – наймізерніша цементова скринька… І бережуть її Великіни, Сергєєви, Фреї й Сафигіни, присвятивши тому все своє життя, — осуга людської історії, випадково названа людським іменем. Вони бережуть! Вони думають про ту скриньку вдень і вночі! Світ для них зійшовся біля цієї купки піщинок і цегли!.. Андрієва душа тріумфує — бережіть, бережіть!.. Андрієва душа тріумфує й шугає над світом… Пливе над морями, над пасмами гір… Над квітучими долинами… Над золотими пустелями… Над малахітовими жилами рік… Над материками й архіпелагами… Над безоднями океанів, де зійшлася докупи синява гори й низу й літак обертається, роблячи в ній мертві петлі, проходячи її наскрізь… Синява й синява… І знову гори, і знову пустелі й ріки…

Планета. Під ним його планета, така рідна, так добре знана, вивчена по книгах і спізнана колись з високостей, а на ній маленька латочка його землі, яку він найбільше любить… І через те збудовано на ній карцер — скриньку для волелюбних і гордих… Літак робить петлі над підлотою й зненавистю…

І довго Андрій шугає на крилах… Аж поки хтось не каже схвильовано в самісіньке його серце:

— Я тебе замчу давай літаком чорт його зна й куди!

Це Сергій, найменший брат, авіатор. Брат…

Тоді літак здригається й іде вниз штопором. Йде в синю безодню з головокрутною швидкістю… Удар! Сліпучі гейзери пари й вогню і… болю в душі…

Голос, що вчувся, такий був чіткий, такий до галюцінації виразний… Брат! Може, він думає, може, він оце про нього думає?!

Уламки побитих крил, як іскри, миготять де – не – де над холодною, чорною безоднею…

Андрій зітхає й перекладає голову на другий бік на потерплих колінах.

Перед внутрішнім зором хтось листає велику книгу… Дива мистецтва, такі чіткі й яскраві й такі хвилюючі, якими вони ніколи не були, напливають одне на одне… Вся всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й титанічні пориви душ великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу…