Джером Селінджер - Вище крокви, будівничі

- Я не мала нагоди спитати вас у кімнаті. Як ся має ваша люба матінка? Адже ви Дікі Браганца?

Тієї миті мій язик саме загнувся, досліджуючи м'яке піднебіння. Я випростав язика, ковтнув слину і повернувся до неї. їй було років п'ятдесят, одяглася вона за останньою модою і з смаком. Обличчя в неї було густо вишаруване рум'янами. Я відповів, що ні, я не той, за кого вона мене вважає.

Вона трохи примружила очі й сказала, що я дуже скидаюся на хлопця Сілії Браганци. Надто ротом. Я спробував показати усім своїм виглядом, що такої помилки може допуститися кожен. Потім я знову втупився у шоферову шию. В машині запала мовчанка. Щоб розважити очі, я визирнув у вікно.

- Як вам ведеться в армії? - спитала місіс Сілсберн. Спитала знічев'я, аби підтримати розмову.

Тієї миті мене саме пойняв короткий приступ кашлю. Коли він минув, я повернувся до неї якомога жвавіше й сказав, що здобув багато друзів. Мені було важкенько таки крутнутися в моєму сповитку з липкого пластиру.

Вона кивнула головою.

- Ви, я бачу, молодець,- мовила вона дещо двозначним тоном.- То ви чий приятель: нареченої чи нареченого? - спитала вона делікатно, переходячи до суті справи.

- Кажучи правду, я не зовсім приятель...

- Як ви приятель нареченого, то краще мовчіть про це,- перебила мене свашка з заднього сидіння машини.- Хай би він потрапив мені до рук на дві хвилини. Всього-на-всього надвіхвилини.

Місіс Сілсберн повернулася на одну мить - але на всі сто вісімдесят градусів,- щоб їй усміхнутися. Потім вона знову сіла обличчям уперед. Вийшло так, що ми повернулися майже разом. Зважаючи, що місіс Сілсберн повернулася на одну-однісіньку мить, усмішка, якою вона обдарувала свашку, була вершиною майстерності, що її може сягнути людина, займаючи відкидне сидіння. Усмішка та була досить яскрава, щоб висловити необмежену підтримку молоді всього світу, а зокрема цій жвавій відвертій особі, [183] яка репрезентувала її в місцевому масштабі і якій вона була відрекомендована хіба що побіжно.

- Кровожерна жінка,- промовив, захихотівши, чоловічий голос.

Ми з місіс Сілсберн повернулися знову. Це озвався сващин чоловік. Він сидів якраз позад мене ліворуч од своєї дружини. Ми з ним обмінялися відверто ворожими поглядами, якими того хмільного 1942 року могли ззирнутися тільки офіцер і рядовий. Лейтенант військ зв'язку, він носив чудернацький картуз пілота військово-повітряних сил - наголовок був без металевої підкладки, виймали її, мабуть, з метою надати собі хвацького вигляду. Проте в даному випадку картуз не справляв потрібного враження. Він, здавалося, був призначений лише для того, щоб порівняно з ним моя велика на мене пілотка скидалася на блазенський ковпак, що його якийсь знервований дурень вихопив з печі для сміття. Його грізне обличчя мало нездоровий жовтавий колір. Піт з нього канав без кінця-краю: і з лоба, і з верхньої губи, і навіть з кінчика носа.

- Я одружився з найкровожернішою на шість графств жінкою,- сказав він місіс Сілсберн і знов тихенько захихотів, адресуючись до публіки.

Автоматично зреагувавши на його офіцерське звання, я ледве не захихотів і собі коротким дурнуватим сміхом стороннього та новобранця, сміхом, котрий мав свідчити, що я на боці його і всіх присутніх бозна проти кого.

- Кажу це серйозно,- мовила свашка.- Всього на дві хвилини - та й годі. О, якби він попався до моїх рученят...

- Та ну ж бо, не побивайся, любонько,- озвався її чоловік, котрий, мабуть, володів невичерпними запасами подружнього доброго гумору.- Не побивайся так. Навіщо вкорочувати собі віку.

Місіс Сілсберн знову повернулася до заднього сидіння автомашини й обдарувала свашку усмішкою святої, що її от-от мають канонізувати.

- Чи хто-небудь бачив когось із його родичів? - лагідно спитала вона з невеличким притиском - не більшим, ніж того дозволяли правила доброго тону,- на слові «хто-небудь».

- Ні! - гучно озвалася свашка, вкладаючи у відповідь усю свою ядучу ненависть.- Вони всі живуть на тихоокеанському узбережжі чи ще десь там на заході. Хотіла б я їх побачити.

її чоловік захихотів ізнову. [184]

- А що б ти зробила, рибонько, якби їх побачила? - спитав він і підморгнув мені, наче рівний рівному.

- Не знаю, але що-небудь зробила б,- відповіла свашка.

Хихотіння ліворуч од неї залунало гучніше.

- Справді зробила б! - наполягала вона.- Я б їм дещо сказала. Слово честі.

Вона говорила з дедалі більшим апломбом, неначе зауваживши, що всі слухачі, збагнувши натяк її чоловіка, захопилися її чесною й мужньою спробою відновити справедливість, хоч яка по-молодому імпульсивна й непрактична була ця спроба.