Джером Селінджер: Вище крокви, будівничі

БУ-БУ.

За кілька день після цього листа мене виписали із шпиталю, здавши, так би мовити, під опіку трьох ярдів липкого пластиру, що сповив мої ребра. Протягом тижня я докладав усіх -сил, щоб дістати дозвіл поїхати на весілля. Зрештою мені пощастило здобути ласку командира роти, що мав, ва його власними словами, нахил до літератури. Виявилося, що його улюблений письменник - Л. Менінг Вайнз (чи, може, Гайндз) і мій улюблений письменник. Незважаючи на духовну спорідненість між нами, я спромігся одержати відпустку лише на три дні, тобто в кращому [178] разі я встиг би доїхати потягом до Нью-Йорка, побувати на вінчанні, абияк десь пообідати і мерщій вернутися в Джорджію.

Пригадую, в 1942 році всі вагони денного сполучення були препогано вентильовані й душіли помаранчевим соком, молоком та житнім віскі; до них раз у раз навідувалася військова поліція. Я провів ніч, кашляючи й читаючи комікси, які хтось із пасажирів ласкаво мені позичив. Поїзд прибув до Нью-Йорка о десятій на третю того дня, коли Сімор мав вінчатися. На той час я замалим не викашляв душу, виснажився, підплив потом. Одяг мій пом'явся, а тіло під пластирем страшенно свербіло. В Нью-Йорку стояла пекельна спека. Не маючи часу заїхати до себе на квартиру, я залишив свої речі - тобто бридку брезентову сумку, що закривалася блискавкою, у сталевій багажній скриньці на Пенсильванському вокзалі. На додачу до всього, коли я шукав вільне таксі, молодший лейтенант військ зв'язку, якому я не козирнув, переходячи Сьому авеню, раптом зупинив мене, витяг автоматичну ручку і записав моє прізвище, номер і адресу, в той час як за нами спостерігала юрба цікавих.

Коли я зрештою знайшов таксі, то ледве стояв на ногах. Я пояснив шоферові, куди їхати, сподіваючись, що він принаймні довезе мене до колишнього помешкання Карла в Емі. Проте, коли ми потрапили на ту вулицю, знайти будинок виявилося дуже просто. До нього звідусіль сходилися люди. Над дверима навіть був полотняний тент. За мить я увійшов у просторий старовинний вестибюль, де мене перестріла гарна жінка з напахченим лавандою волоссям. Вона спитала, чий я знайомий - нареченої чи нареченого. Я сказав, що нареченого.

- То байдуже,- сказала жінка.- Ми всіх збираємо докупи.

Вона зайшлася голосним сміхом і підвела до складаного стільця - єдиного, що був ще вільний у великій залюдненій кімнаті. З того часу минуло тринадцять років, і я вже не пам'ятаю ту кімнату в усіх деталях. Окрім того, що в ній була сила людей і страшенно душно, я пригадую лише Дві речі: десь майже за моєю спиною грав орган і жінка, Що сиділа праворуч, повернулася й енергійно прошепотіла театральним шепотом: «Мене звуть Гелер Сілсберн». Зважаючи на місце, де ми сиділи, я зробив висновок, що вона не є мати нареченої, але про всяк випадок усміхнувся, кивнув їй по-товариському і вже хотів був одрекомендуватися й собі, та вона застережливо приклала до вуст [179] палець, і ми втупилися перед себе. На той час було вже десь біля третьої. Я заплющив очі й з деякою осторогою чекав, поки органіст докінчить бозна-яку мелодію й зачне «Лоенгріна».

Зараз я вже не маю чіткого уявлення, як минула наступна година з чвертю, знаю одне: «Лоенгріна» він так і не завів. Пам'ятаю гурт незнайомих людей, які крадькома оберталися, щоб побачити, хто кахикнув. Пам'ятаю, що жінка праворуч звернулася до мене ще раз тим самим веселеньким шепотом:

- Очевидно, сталась якась затримка. Вам доводилося бачити суддю Ренкера? У нього обличчя святого.

А ще пам'ятаю, як одного разу органіст круто, майже відчайдушно перейшов од Баха до раннього Роджерса й Гарта. Та в цілому я згайнував час, співчутливо споглядаючи самого себе, наче лікар у шпиталі, бо змушений був тамувати напади кашлю. Увесь той час, поки я сидів у кімнаті, мене проймав страх, що я от-от захлинуся кров'ю або ' принаймні зламаю собі ребро, незважаючи на корсет з липкого пластиру.

О двадцятій на п'яту, чи, простіше кажучи, за годину двадцять хвилин по тому, як минув сподіваний усіма термін, неодружена молода, понуривши голову, вийшла з будинку. З обох боків її підтримували батьки, що обережно, наче то була скляна річ, доправили її довгими кам'яними сходами на пішохід. Потім її посадили, ледве не передаючи з рук у руки, до першої найманої машини. Чорні, лискучі, ті машини стояли двома рядами уздовж пішоходу. Сцена була вельми колоритна - саме така, яку полюбляють бульварні газети, і, як завжди буває під час скандалів, па вулиці не бракувало глядачів: весільні гості (серед них і я) вже посунули з будинку; щоправда, дотримуючись пристойності, вони не вирячували очі, але вуха в кожному разі нашорошили. Мелодраматичність видовища пом'якшувала хіба що погода. Червневе сонце світило нещадно й сліпучо, наче сотня юпітерів, отож коли наречена йшла униз камінними сходами, заледве переставляючи ноги, риси її розправилися, саме ті риси, які привертали найбільшу увагу глядачів.