Богумил Грабал - Я обслуговував англійського короля

На Святу вечерю знову падав сніг і засипав дорогу, яку я майже цілий місяць насилу відшукував і відновлював. Утворилася ціла стіна зі снігу, цілий рів по самі груди, я навіть пройшов половину відстані до шинку і крамниці, де був востаннє в Поминальну суботу. Увечері пороша іскрилася, наче блискітки в настінних календарях, я поставив ялиночку і спік тістечка. Я запалив ялиночку і вивів з хліва коника й козу. Кицька сиділа на печі на олив’яній блясі. Я витяг фрак, одягнув його, але він уже мені не пасував, ґудзики вискакували з закляклих пальців, а руки від роботи стали такі незграбні, що я не зумів як слід зав’язати білого метелика, я витяг з валізи і начистив кремом ті мешти, які купив, коли був офіціянтом у готелі «Тіхота». І коли я начепив блакитну стрічку і пришпилив до грудей зірку, то зірка сяяла сильніше, ніж ялиночка, коник і коза дивилися на мене і лякалися, так що мені довелося їх заспокоювати. Потім я приготував вечерю, гуляш з консерви з картоплею. Для кози я приготував гостинця, нарізавши у воду яблука. Та й коник, який щонеділі обідав разом зі мною, стояв біля довгого дубового столу, вибирав з миски і хрумав яблука. Той коник завжди мав нав’язливе відчуття, що я кину його тут, піду від нього. Хоч би куди я йшов, він усюди чапав за мною, і коза, яка звикла до коня, йшла за ним, і кицька, яка залежала від козячого молока, теж ішла туди, кудою похитувалося козяче вим’я. Так ми й ходили на роботу і з роботи. Коли восени я косив отаву, вони всі чапали за мною, навіть коли я йшов до вбиральні, тварини рушали за мною і вартували під дверима, щоб я не втік… То було, пригадую, якраз першого тижня, коли я приїхав сюди і коли з’явилася мені та дівчина з шоколадної фабрики «Оріон», я тоді так затужив, так захотілося її побачити, мені здавалося, що вона так і ходить з книгами під пахвою на ту шоколадну фабрику, така мене пойняла туга, що я склав усе необхідне і ще до світанку вирушив у село, і там чекав автобуса, але коли він під’їхав і я вже поставив ногу на сходинку, то побачив, як дорогою від мого будиночка біжить коник, за ним пес, а позаду дибає коза… і просто до мене, і так на мене дивилися ці тварини, і так тихо мене просили, аби я не кидав їх, і коли вони мене оточили, з’явилася ще й та здичавіла кицька і вискочила на лавку, куди я ставив гладущик з молоком, автобус поїхав, а я повернувся додому з тваринами, які з тієї пори не зводили з мене очей, але прагнули мене якимсь чином розвеселити, кицька стрибала, мов те кошеня, коза намагалася зі мною битися і жартома стрибала на двох ногах і хотіла буцнути мене в голову, лише коник нічого не вмів, але щохвилі брав мене ніжними губами за руку, дивився на мене, а з очей у нього іскрився страх… По вечері, як, зрештою, і щодня, коник влігся коло печі, солодко зітхаючи, коза лягла біля нього, а я продовжував писання своїх картин, я задумався, бо ті картини були мені спочатку такі невиразні, я навіть описав якусь зайву картину, але одного прекрасного дня я раптом розписався, тепер я списував сторінку за сторінкою, картини постійно мінялися, усе швидше і швидше, і я не встигав їх описувати, ці картини, що забігають уперед, не давали мені спати, я не чув, чи на вулиці завірюха, чи місяць світить так, що аж тріскочуть шибки, і тільки день крізь день розчищав дорогу, а, розгрібаючи сніг, я думав про свій шлях вечірній, коли візьму перо й почну писати, вдень я продумував усе заздалегідь, а ввечері тільки описував те, про що думав під час роботи, вечорів чекали і тварини, бо звірі люблять спокій, ця худібка лише солодко зітхала, я підкладав у піч велике поліно, і полум’я тихо тліло, і дим зітхав у комині, і під дверима пробігав вітер… У ніч проти Різдва у вікнах з’явилися вогні. Я відклав перо, і неймовірне здійснилося. Я вийшов надвір, і там на санях з плугом пробилися до мене з тамтого боку селяни, кілька тих збідованих, забімбаних бідолах, які просиджували вечори у шинку і які затужили без мене так, що застрелили мого вівчура, а тепер з плугом і на санях добралися навіть сюди… я покликав їх до кнайпи, у це моє нинішнє житло… вони вирячували на мене очі, і я помітив, з чого вони дивуються. «Де ти це взяв? Хто тобі дав? Чому ти так вирядився?» Я сказав: сідайте, панове, ви тепер мої гості, адже я колишній кельнер, а вони злякалися і мовби аж пошкодували, що приїхали… «А ця стрічка і орден?» Я кажу, мовляв, отримав їх багато років тому, бо я той, хто обслуговував ефіопського імператора… «А кого обслуговуєш тепер?» — перелякалися вони. Тепер, як бачите, ось мої гості, і я показав на коника й козу, але ті вже встали й хотіли йти, і стукали, й билися в двері, я їм відчинив, і вони одне за одним пішли сходами до свого хлівця. Але цей фрак, і виблискуюча зірка, і блакитна стрічка так перелякали селян, що вони зосталися стояти, привітали мене, побажали добре провести свята і запросили, щоб я приїхав на святого Штефана на обід. Я бачив у дзеркалах їхні спини, і коли з шибок позникали вогні і ліхтарі, і відбриніли дзвіночки, і відскрипів сніговий плуг, я лишився перед дзеркалом сам, я дивився на себе і що більше дивився, то більше лякався, ніби був у гостях у когось чужого, у когось, хто збожеволів… я дихнув на себе, навіть поцілував себе у тому холодному склі, потім виставив лікоть і протирав запітнявіле скло рукавом фрака доти, доки знову побачив себе в дзеркалі, як стою із засвіченою лампою, наче з келихом, піднятим для тосту. І за моєю спиною тихо відчинилися двері, я закляк… і увійшов коник, за ним коза, кицька скочила на полив’яний припічок, і я зрадів, що селяни пробилися крізь сніг до мене, що прийшли до мене, що злякалися мене, бо мені треба бути кимось винятковим, бо я й справді учень метрдотеля пана Скржіванека, який обслуговував англійського короля, а я мав таку честь, що обслуговував ефіопського імператора, і він назавжди відзначив мене орденом, і цей орден додав мені сили, аби я написав для читачів цю історію… як здійснилося неймовірне.