Марко Вовчок - Оповiдання

— Горпино, — кажуть, — дай дитину.

Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона стоїть — дивиться. Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.

Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? "А се, — каже, — для моєї дитинки".

Взимку то все плаче: "Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!"

Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, — тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина… А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно.

Мати вмерла — я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, — було, каже. — Коли господь її прийняв, нехай уже дiточки господарюють!"

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу — й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. "Може, — думаю, — в його друга є дiвчина". Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут — лихо менi тяжке — рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв — нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

— Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милує!

А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. — то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

— Сестро! — каже брат. — Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю — оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: "Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!" Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.

I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: "Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.