Марко Вовчок - Сестра

От дівчина й схаменулась була трохи: і матері поможе в чому, і до мене по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якісь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нінащо, і дома не сидиться, і роботи вже годі: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до півдня буде вбиратись та начіпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсім не треба, як на кілок у коморі. Аби трохи в матері забряжчало в калиточці, зараз і почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потім нікому так гірко, як мені, бо стара хоче те у хазяйстві навернути, що дочка витратила, — та й д'хнути мені не дає: роби, та й роби, та й роби!

Дав бог весну, віє теплом, із стріх вода капле, сонечко веселенько світить, тане сніг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленіли… Стали на прощу люди сходитись. Звідки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли і з нашого села; якось у базарі вгледіли мене й пізнали.

— Як же господь милує? — питаються. — А твій брат дуже на тебе гнівається, їздив за тобою у Дем'янівку, та там дознавсь, що ти аж у Києві. «Коли вона така, — каже, — що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я одцураюсь її!»

— А як вони живуть? — кажу. — Чи здорові, чи живі всі діточки? Чи гаразд у їх у господі?

— Де там! Такі стали голі, як турецькі святі. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може, то ваші сльози їм одливаються. Зубожіли так, що часом і хліба позичають.

— Земляки мої любі, - кажу їм, — як би то мені вас іще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братові переслати, то, будьте ласкаві, візьміть.

— Добре, — кажуть, — на ранок наготуй, то візьмемо.

Я вже п'ять карбованців грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кілька. От узяла я ті гриші в калиточку, чотири карбованці братові послала, за п'ятого купила то намистечка дівчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, і стрічок, і спідничку старшенькій небозі, - нехай мене згадують, кохані діточки!

Провела земляків, та й з думки мені не йде братня біда. Боже мій милий! Може, справді се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грішну, що я свойому рідному братику лихо наплакала! Та й плакати мені не гоже: є й нещасливіші од мене, й убогі, й недужі, та живуть, а я й здужаю, дякувати господові, і зароблю собі й хліба шматок, і сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слізка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жінка, й дітки дрібненькі.

Надумалась я та ніби мені й працювати веселіше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. «Може, ласкавістю своєю та покірливістю втихомирю її», — було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гірш мене зневажає, а далі й бити вже порвалась.

— Бог із вами, — кажу, — нехай хто інший вам служить, а я не хочу. Мене зроду ніхто ще не бив, та бог мені дасть, що й не буде бити ніхто, поки віку мого!

— А ми тобі грошей не дамо! Добудь місяця. Не дослуживши, не смієш кидати: ми грошей не дамо!

— Та ви з моїх грошей не забагатієте, а я бідна не буду. Не оддасте, то мені бог оддасть.

Стара почала вмовляти: останься та іі останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лінувалась і слухняна була, — от як той товкач: що мені загадають, те й зроблю.

Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм віроньки не йму. Се ж мій братичок ріднесенький!

Вибігла до його:

— Братику, мій соколе! А мені казали, що ти дуже гніваєшся на мене!

— Ні, сестро моя рідна! — говорить. — Так уже я звівся, що ані гніватись, ані жалкувати ні на кого не маю! Нужда мене зстарила і зв'ялила.

Бачу я з першого погляду, що він зовсім із лиця спав, аж почорнів. А який же то парубком був! І веселий, і повновидий, як місяць… Так мене й облили сльози.

— Чого тебе господь приніс, брате?

— Здумав собі та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотів тебе побачити й світу божого повидати.

Сіли ми в брамі та й говоримо собі, журимось, і час нам не змигнеться. Він мені оповідає, яке в його убожество настало, і як жінка, хоч і любить, та неспокійна дуже, і як діточки ростуть і мене згадують. Почули од людей, де я і що, як проживаю, то раділи так, що господи!

Я й кажу йому:

— Братику мій коханий! Ти в мене один у світі: ти в мене й батько, і дитина, і родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх діток. Нема в мене тепер нічого, тільки два карбованці, зароблені в панів, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рік. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть мені наперед гроші… От візьмеш та й справиш собі, що там найхутче тобі треба.