Марко Вовчок: Три долi

— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

— З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

— Отсе, — смiється Маруся, — ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!

— Катре, — попитала я в неї, - а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

— Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервонiла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обiцянки. "Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." — i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, — для матерi вже терпiла, її слухаючи.

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм'ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга — за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, — од нашої слободи те село недалечка — на годину мiсця ходи, — то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, — хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний — i не сказати, i не списати!

— А хто з вас його бачив? — пита дiвчат Катря.

— Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, — аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.

— Марусе! — крикне Катря, — ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

— Як була з мамою у Любчиках на весiллi, — тодi бачила, — одмовила Маруся.

— Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

— Вiн чорнявий.

— Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

— Годi-бо вам, дiвчата, годi! — говорить Маруся.

— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.

— Що ж маю вам розказувати?

— Який вiн, — чи ввiчливий, говiркий?

— Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

— I трохи не гордий?

— Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко — як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись — хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

— Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, — смiється Катря дiвчатам: — славнi бубни за горами, а зблизька — шкуратянi!

— Ну, ось вже весiлля недалечке, — побачимо, — гудуть дiвчата: — вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його — який.

— Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

— Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…