Марко Вовчок - Три долi

— А тобi ж як? Ти що думаєш? — пита Катрi.

— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.

— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гiрко: — покохаєте вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

— Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

— Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

— Не треба батьковi докучати слiзьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

— Я батьковi до нiг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

— Ти й до нiг зажди упадати, — мовлю їй, — i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

— Та яково ж отакечки й не знати — чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, — виводжу Катрi.

— Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…

— Розумний не стратить надiї, - я йому: — треба сподiватись, живши…

— Поки не зрадять, — знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собi лишенька!

— Iди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

— А до якої се криницi ходили? — спитав.

— Ми ще й прогулялися собi трохи, — одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…

— Батенько! — промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…

Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…

— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.

Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, — надiя, бач, така: його там побачить.

Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, — як би його волю мав нехтувати.

"Голубе, голубе! — думаю, — сього тобi не перетенетити так, — шкода й заходу!.."

Ну, батько нiчого собi, — тiльки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори…

А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…

На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.

Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.

— Не плач, Катре! Що поможеться? — вмовляю.

— То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, — я щаслива — нехай i те знае!

— Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його — i дiвчата смiятимуться з тебе.

— Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!