Иван Багряный - Огненне коло

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв все на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінях і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів, — можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір'я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво — Золочів, Все опановане ворогом. З Золочіва й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіка — моталися дорогами, але побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами нівпритомний:

— Йолопи! Щурі чортові!!

— А може ж, то большевики й лякають нас, — посміхався Петро.

— Все одно йолопи! — настоював на своєму Роман. — Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх у вочі! — і стискав автомата.

Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без «левиків», і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:

— Здорово, молодці! — гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані «левиків», ані інших відзнак. — Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?

— Та ні, та ми… та той… — Затикалися декотрі. Інші мовчали. — Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…

— Стріляти ворога треба, гад! — аж затрепетав Роман. — Чув, чортів сину!?

— Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…

— Стій, — промовив Петро спокійно й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки: — Стій. Куди ви, хлопці?

— Туди, куди й ви.

— Ну, то давайте разом… На прорив.

— Е, не вийде… Треба тишком-нишком, непомітно… Петро засміявся.

— А послухай лиш! — і повів рукою по обріях що клекотали густим клекотом в усіх сторонах. — Миша не пробіжить.

— Пробіжить… — і це «пробіжить» було сказане таким голосом, що від нього оскома повставала, як від кислої кислиці.

— Ні,— сказав Петро. — Погана ваша тактика, хлопці. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бігти, треба боєм іти.

— Годі! Досить ваших боїв! Нахлистались! — загомоніли хлопці гістеричними голосами. — Тепер ми самі, ми без вас… Ми мишею, шасть-шасть… Зрештою, ми мирні люди, ми беззбройні…

— А-а-а, — протяг Роман. — Вони сучі сини повикидали зброю. Бач! Вони «мирні люди»! Хай ідуть до чорта! — І одвернувся з сльозами безсилого гніву а чи відчаю на очах.

Петро мовчки уступив з дороги, і група швидко шаснула повз нього, подалася на захід підтюпцем і канула в присмерку.

— Щасливої дороги, браття!

Зідхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому боліла. Рана гноїлась, зуділа немилосердно, гній стікав потрохи з-під марлі поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втім аллах із ним. Петро махнув рукою байдуже. І промовив уголос саркастично, при чім сам не впізнав свого голосу, так він басив від гарячки:

— Мабуть, не буде діла… Сідай, Романе, сідай, мрійнику мій, сідай, мій дурнику синьоокий, закуримо.

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом з сміттям.

Швидко сутеніло. В міру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо — десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочівом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг, то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками… Як дикі істоти. Піди налови з них боєву групу!