Иван Багряный - Огненне коло

Петрові тоді серце тьохнуло, стиснуте поганим передчуттям, шарпнуте думкою, що з таким командиром вони далеко не заїдуть. Е, ні, з таким «батьком» їм швидко «жаба цицьки дасть». Ніби на підтвердження цього, розмова Фрайтага з майором П. раптом скінчилася такою сценкою.

Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й не витримав фасону, смикнув лицем угору, де нагло завили скинені з зеніту бомби, втягнув голову в плечі, а далі кинувся до машини, до свого «опеля», та й був такий… Бомби впали далеко десь за станцією, але якже ж швидко вони здмухнули генерала!

Майор П. лишився сам на пероні, здивований і огірчений, покинутий нагло своїм командиром, що навіть недоговорив якихось там вказівок. Подивившись якийсь час в той бік, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею піт з чола, зідхнув і махнув невиразно рукою.

Ця сценка чомусь особливо чітко відкарбувалася в Петровій пам'яті. Ех ти, біда яка! Отакий от у них «батько!» Отакий от у них найстарший командирі Отакий у них отаман!

Петрова батарея, що входила в склад дивізіону тяжкої артилерії, стала на позиції з самого краю правого флангу дивізії «Галичина» і з краю оборонної лінії XIII корпусу. Ця її позиція була поблизу Ясенів. Решта батарей дивізіону розташувалася від нього на північ, в кількох пунктах. Було сонячно й тихо, й зрештою весело, бо яскраве синє небо й яскраво-жовті лани, де-не-де заквітчані червоним маком, нагадували про безмежну їхню, сонячну Батьківщину, про їхніх войовничих предків, про чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу і велич змагання за людське щастя. Природа голубила їх і наповняла серця великими надіями, великою вірою в щасливий кінець усіх побоєвищ на цій їхній землі. А самі побоєвища не видавалися такими вже страшними, коли таке замріяне небо вгорі й такі золоті лани внизу, перед ними, і такі ніжні безжурні голоси польових цикад звідусіль.

Під таким розмріяним, лагідним небом навіть забувалося про прикрі перші вражіння від того вермахту, що утікав на захід. Тут вони його не бачили. Під фронт Петрова батарея підходила в надвечір'я глухими польовими дорогами, малов'їждженими, помежи ланами пшениці, гречок, кукурудзи. Копі тягли важкі гармати майже по цілині кудись на невідомі позиції, йшли поволі, помахували гривами й куцими, підстриженими хвостами, відганяючись від ледачих надвечірніх мух, порскали соковите й голосно, хапали вряди-годи жмут налитого колосся а чи кукурудзиння збоку, й ні одному не вірилося, що їх чекають якісь страхіття завтра, а може, навіть і сьогодні. Гармаші наривали червоних маків повні жмені, часом дарували їх зустрічним дівчатам і дітям і тішилися самі, як діти, на лоні рідної, прекрасної природи. Таж на такій землі, під таким небом і головою накласти не страшно і не жалко! Вермахтові це все байдуже, для нього ця земля холодна й чужа, а для них… Ні, за цю землю й головою накласти не шкода. Кров зацвіте червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся, — їх голубитиме сонце і вітер, дівчата, й діти, й матері…

З отакими от настроями, крізь золоті хвилі ланів, осяяних вечірнім промінням, а потім крізь ліричні сутінки вечорові, озвучені гомоном цикад і криком перепілок, котилася батарея тяжких гармат і безкінечний обоз постачання, погрюкуючи колесами, подзвонюючи кінськими зумбелами, розливаючись іноді сміхом юних гармашів… У самого Петра було таке вражіння і такий настрій, що це вони їдуть не на війну, а їдуть на літні маневри десь там під Чугуєвом, і що це їхня власна, ні від кого не залежна армія. А війна та чи буде колись, а чи, може, її й взагалі не буде…

Так Петрова батарея прибула під Ясенів. Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далі на південь, такий поступив наказ.

Перші дні було зовсім спокійно і досить мирно (а таких днів було три). Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровій батареї було відомо все, що робиться на всім відтинку, зайнятім їхньою дивізією.

На всім відтинку кипіла робота — всі полки дивізії укріплювалися й розбудовували позиції, копали рови, будували бліндажі. В основному ці позиції, зайняті дивізією, були нібито колись вже раз використовувані, за першої світової війни, тепер їх обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укріплення. Укріплення, звичайно, примітивні, роблені, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. В досвідченого вояка виникав острах і здивовання — хто й як це тут збирається спинити ворога?