Пантелеймон Куліш - Орися

Так і обомліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає. Немало ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через камінне, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прать сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце ж, мабуть, і сам він вийшов з води погріть старії кості на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасукували по локоть рукава, попідтикали плахти і мережані заполоччю подоли… Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у воді й над водою їх білії ноги. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива: - Гей-гей, козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлі? І скоро промовив - зараз наче розбив які чари. Засоромились дівчата і давай бовтать полотнищами. А козак одвітує дідові: - Да й за тс слава богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав, дідусю, як мені виїхать ік Війтов-цям? - А чого тобі треба в Війтовцях? - Через Війтовці,- каже,- лежить моя дорога, - А куди ж лежи-іь твоя дорога? - Моя дорої а - до чийогось порога, моя стежечка - до чийогось сердечка. - Еге,- каже старий Грива,- нехай же тобі господь у доброму ділі помаїає' Отже, куди тобі виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться. Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь поза деревом. Як сховавсь, тоді-то вже розгулялись наші дівчата; розписали козака як на папері: які й очі, які й брови, як і говорить, як і всміхається. Та каже: - Се твій суджений!

А та: - Се твій. А одна додала: - Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Се нашій панночці суджений! Почервоніла Орися. - Збожеволіла,- каже,- ти, Параско! Хіба не чула, що він сказав дідові? І жаль їй було, сама не знає чом, що він їде свататься. М'якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця… - Що ж,- каже Параска,- що їде свататься! Судженої й конем не об'їдеш! VI Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються. - Орисю, наша панночко! - крикнули дівчата, скоро розчинились ворота.- Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се ж того козака, що ми бачили, се ж твого князя, се ж твого судженого! Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала. Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочиться по боках і б'ється по колесах; а

із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими червоніє літо - повен віз дівчат у квітках да в намисті,- Орися, як сонце, поміж ними! Виглянув, да аж руками сплеснув: - Се ж вона, се ж вона! - і ото вже тоді почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: миргородський осауленко, отаман у своїй, сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідаться, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши позвав Орисю.

Ввійшла в світлицю червона, як калина. - От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого? Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька,

і головку схилила. Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту,- бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже: - Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови! Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві. Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли

- се вже не наше діло розказувати. Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді - ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка.