Михайло Коцюбинський: INTERMEZZO

Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почуває, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер маєш. Хитаєш головою! Не вiриш в безлюддя?

Хiба я що знаю? Хiба я знаю… Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi… отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили… Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви… сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки… Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять… Цiлих дванадцять… i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу… i почув в ротi приємний солодкий смак… Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку… ку-ку… Добридень!.."

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки… Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг… Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене… То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть.

Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накидається ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсує блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звисає мокрий язик з iкластої пащi.

Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом iз сателiтами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила.

Читать дальше