Михайло Коцюбинський - Коні не винні

За обiдом Антошi не було.

I знов кабiнет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум, промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.

Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i чутно було, як пройшов просто у хату Софiї Петрiвни, а в столовiй тим часом лагодять їсти для нього.

"Вже небагато лишилось… нiч i кiлька годин", - позирав на годинник Аркадiй Петрович.

Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги. Лошата стрибали на зеленiм дворi.

"Невже завтра i се не моїм стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i раптом почув, що Лiда говорить:

- Ти не тривожся, тату, але…

- Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.

- Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…

- Як… козаки?

- Губернатор прислав… Стоять на дорозi… Аркадiй Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi, злинялi, як два замерзлi озерця.

- Що ж се таке? Я не просив… А, розумiю, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…

Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався побити Антошу.

- Я думаю, що… - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати, щоб заспокоїти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе крильми i витяга шию перед завзятим боєм:

- Подать Антошу!

Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.

- Ти навiв козакiв?

- Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офiцерських штанах.

- Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав по хатi, наче зовсiм утратив розум.

- Аркадiй… заспокойся, Аркадiй… - благала Софiя Петрiвна, розставляючи руки у дверях. - Ти ж бачиш: нiч, люди йшли стiльки, стомились, голоднi, мужики їх не приймають в село… як же так можна…

- А! Що менi люди… хорошi люди!.. У мене - i козаки… Пустiть мене зараз…

- Але ж, тату, менi здається, що… - вмiшалася Лiда.

- Прогнати не трудно, - перебив Лiду Антоша, - тiльки що вийде з сього… Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не дадуть… хiба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…

- Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi…

- Що ти сказала? - спинився проти неї Аркадiй Петрович, пiднявши брови.

- Я кажу, тату, що конi не виннi…

- Їх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, - обiзвався Антоша.

- I дати оброку… не збiднiли б од того… - додала Софiя Петрiвна.

- Залишiть, прошу, свої ради при собi! Менi їх не треба… - носився по хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що конi не виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi при чiм… ну, i що ж з того?

Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце, вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв їх на сина.

Завагався хвилину i несподiвано запитав:

- А стане ж у нас оброку?

- Я розстараюся вже… I сiно маємо свiже.

Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.

- Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши по хатi. - Я… й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..

В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.

Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.

Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

"Страшний день" починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, i сонце грало на їх голих по лiкоть руках, на засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.

Вiн дивився на сонце, на свої ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.