Михайло Коцюбинський - Коні не винні

Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки вечерю йому зiпсували. Тим бiльше, що забули засмажити печерички.

- А де ж Антоша?

Його при вечерi не було.

I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна, поясняючи щось нiсенiтне, як затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.

Але нiчого не одповiв.

Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настрої. Вже в тому, як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, вiн почув неповагу до себе.

"Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого церемонiї гнути…"

З'їв без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри, тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов їдкий запах.

Хурман на подвiр'ї мив фаетон.

Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при дверях лежала велика купа старого гною. Бiля неї, поклавшись голоблями на траву, дрiмала мокра бочка з водою.

- Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад…

Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.

- Слухаю пана.

"Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".

Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.

"Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що я їм тепер! Я вже їм не потрiбний…"

- Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.

Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з своїм "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.

"I той виступає сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про "мiноносця". - Радiє, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв…"

Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз, на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав. Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропадає!..

Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i паруюча пiсля дощу.

Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.

- Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш менi зараз до гною!

Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в напрямi стайнi, поки здивований хурман лiниво брався за вила.

"Се вiн навмисне… - думав Аркадiй Петрович. - Що буде завтра - побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".

В кабiнетi вiн заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу i в сорочцi лiг на кушетку.

"Дурницi. Чи варто так хвилюватись? Хiба не однаково, де лежатиме гнiй?"

Йому трохи соромно стало за Ферапонта.

Мовчки полежав, заплющивши очi.

"А тепер що?"

Одкрив очi i подивився на стелю.

Одповiдi не було.

В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його крутились пилинки, в їдальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстiсть у його настрiй. Знову збирав всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть, неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме "завтра" прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю? Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй, таїлась цiкавiсть неминучого завтра.

Вийняв годинник i подивився.

- За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, - подумав, - лишилось менше доби".

Завтра… Уявив собi раптом завтрашнiй ранок… Насуне з галасом на подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за землю… дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по ганку, мов на своєму…

Ще раз вийняв годинник.

Минуло чотири хвилини.

- Ху-ху!..

Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.

Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.