Михайло Коцюбинський - Ціпов

Довго ще гримала Наумиха на чоловіка та совала горщики в піч так енергічно, що не раз борщ, хлюпнувши на вогонь, бухав та сичав, мов гадина, гніваючись на незручність господинину.

А по голові Семеновій шибали думки: "Невже пани такі погані, як оце про них усі кажуть - і мати, і Романко? Невже я мусив би відцуратись рідної неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та бог в ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися. Однак настирилось мені те вчиття…"

І Семен вважився залишити назавжди книжку, хоч чув, що він наче загубив щось, що в його чогось не стало.

А Наумиху жаль взяв, що нагримала на свого пестунчика; вона покликала увечері Семена, приголубила його та довго потішала, оповідаючи чудову казку про "Правду та кривду", аж поки Семен не поснув у неї на колінах, забувши уві сні свої турботи дитячі…

Настала осінь. Почали загадувати до школи. Наум гадав віддати Семена, але Наумиха стала руба і затялась, що не пустить. Наум не Дуже налягав, вдовольняючись одним Романком, проте покликав Семена, щоб від самого дізнатись, чи має він охоту до вчиття,

- Ну, сину, як маєш охоту, то я тебе в школу віддам.

Семен мовчав, спустивши очі додолу, а далі наважився:

- Ні, не хочу…

- Чому ж ти не хочеш?

- Так, не хочу…

- О, це ще… ціпов'яз! Родивсь мудьом - мудьом і вмреш! - сказав Наум, махнувши рукою,

3 того часу й прозвали Семена ціпов'язом.

А Наум хвалився людям:

- Двох синів маю, та… з одного дерева і хрест і лопата, мовляли ви… Цей, Романко, в мене хитрий, хоч кого обдурить!.. І грамоту добре знає, письменний… От - малий ще, а куди хочете "прошеніє" напише… Є його тих прошеній і в волості, і в мирового, і де хочете… Одно аж у. "Крестьянскоє присутствіє" подав! І приняли! Аякже!.. Я ще виведу його в люди, як дасть бог прожити… Ну, а молодший, Семен - той отак: за плугом ходити, сіно косити, цшом махати… Сказано - ці- пов'яз!

Росли брати, вростали, та не були друзями, Семен це добре пам'ятав. Неоднакову вдачу мали. Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком. Чого б не попрохав, про що б не поспитав Семен у старшого брата - на все одна відповідь: "А що даси?" Не раз лучалося, що Романко обдурював Семена, звичайно, в дрібничках. Видурить що в його та ще й регоче, коли той обурюється на брата за хитрощі.

Все це відпихало Семена від брата, і він жив самотньо, не маючи й межи хлопцями приятелів. Сопілка та думи були йому приятелі й побратими. А думи носились по його голові одна за другою, як хмари по небі, коли їх жене вільний вітер. "Чому?", "Навіщо?", "Чого?" не давали йому супокою, і лиш одна буйна фантазія хлопця давала дивоглядні часом відповіді на ті питання… Романка віддали в економію за писарчука, і він дуже чванився новим прозвищем та новою жилеткою, яку батько вперше справив йому. Семен лишився на господарстві помагати батькові.

Збігло кілька років, Семен починав уже двадцятий рік, коли старий помер, лишивши грунт - шість шнурів - синам. Романа теж проженено тоді з економії, де він був за прикажчика; він одружився, взяв половину батьківщини - три шнури поля - та поставив собі хату край села, де саме починалась його нива. Других три шнури взяла Наумиха.

Семен мусив йти у найми, бо на батьківщині нічого було робити.

Найми! Він знав, що то найми… "Босий дохід, а голодна харч; зрання води, в полудне пити, а ввечері бити", - як каже жартівлива приказка. Та багато сумної правди в тих жартах.

Одно тільки скрашало його життя невеселе: надія на краще, що жевріла в його серці. За чотири роки служби в економії склав він сто п'ятдесят карбованців; на ці гроші купить він собі грунт, що за три сотні продав пан Янковський таки в їх селі (катеринку, може, позичить Роман, а п'ятдесят пан почекав), одружиться з Домною і якось, дасть бог милосердний, стане на ноги!.. Ця думка так підбадьорила Семена, що він зірвався на різні ноги й прокинувсь з задуми.

Навкруги чорніло зоране поле, а згори, від повного місяця, лилось блакитне холодне сяйво, обгортало мокру землю, переливалось на змочених росою плугах, блищало по лемешах та мокрих рогах волів, що, лежачи оддалік, тихо румигали. Тільки яри та провалля, повні пітьми, туману й холоду, грізно чорніли геть навкруги, бо місяць, мабуть, жахався послати свої паруси в ці таємничі закутки…

Семен помолився до неба, загорнувся у свиту і заснув твердим сном натрудженого робітника.

Першої неділі після цього відпрохався Семен у пана на часинку до брата. Він застав у Романа гостей: старосту та дяка, що любо бесідували за чаркою. Відколи поставлено Романа сільським писарем, він ще більше почав цуратись "мужицької" компанії, а водився а дяком, фершалом та прикажчиками в економії. Скоро гості вийшли, Роман обернувся до Семена, поглядаючи на нього хитрими очима. Ці очі та погордлива рисочка коло уст якось прикро вражали, псували доволі гарне, чепурне Романове обличчя а русявим волоссям на голові, підстриженим "під польку".