Iван Франко - Борислав смiється

— А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, — i всi ви пропадете.

— I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiцяє руку до него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може завiрити, i, не кажучи їм нiчого, скаже їм в означенiм часi зiбратися на означенiм мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

— Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися ще яке бiльше нещастя, — говорив Бенедьо далi, заступаючися всякими, хоч i найслабшими, поводами вiд страшної певностi.

— Се тим лiпше, тим лiпше! — аж скрикнув Андрусь. — Тепер найлiпше вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!

— Ти страшний, Андрiю! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

— Я такий, яким зробило мене житє i вони, заклятi вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повiстi, — будете знати, що навело мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, — отець наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до села. Хiсна з тої пропiнацiї великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не розливав, i з усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан знав батька i не вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди взялися на iншi способи. Пiдмовили злодiїв, — а їх тодi багато було по селах, — зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней зо стайнi вивели, то знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим способом батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили, самi видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, — що робити,' — пiдпалили нас. Ледво ми з душе-ю повихапувалися, — все згорiло. Отець наш був сильний, твердий чоловiк, — тiлько нещастя не зламало його. Вiн кинувся сюди-туди — до пана, до сусiдiв, — запомогли його, почав вiн знов ставати на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночi серед дороги, але батько вправився з ними i одного, заголомшеного, приволiк додому. До всего признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду, — пiшли два жиди сидiти. Тодi другi взяли i строїли батька. Закликали його немов на перепросини i дали щось, — як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений, а до тижня i вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комiсiю, комiсiя викрила отруту, — але не було кому настояти, i справа зам'ялася. Ще й матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо iнакше нещастя буде. Мати злякалася i дала спокiй. Але недовго жиди дали нам спокiй. Вони, очевидно, завзялися зовсiм зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишились ми з Сеньом, сироти-пiдростки. Замiсть нашого батька взяв уже був пропiнацiю жид, — отже, то вiн тепер присiкався до нас. Сюди-туди вiн вкрутився за опiкуна над нами i взяв наш грунт в уживання, а нас на виховок. На Банi й тодi вже жидiв було досить, i се була не дивниця, що жид опiкувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тої жидiвської опiки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горiвочки додавав. Але чим далi, тим тiснiше, i вкiнцi повернув нас зовсiм собi в наймитiв-попихачiв. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тим часом умiв уже так покрутити з панами i з громадським урядом, що нас зовсiм вiдсудили вiд грунту. Але жид не чувся ще спокiйним i старався нас зовсiм позбутися. Зачав намовляти урльопникiв, щоби нас били; далi пiдкупив вiйта, щоби вставився у асентерункової комiсiї, щоби нас заасентерували до вiйська. Але ми все перебули i, вислуживши в вiйську, прийшли назад до села. Жид затремтiв; вiн знав, що мп не подаруємо ему свою кривду, i старався випередити нас. Запросив нас до себе буцiмто на гостину i хотiв потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пiзналися на тiм i нагодували силомiць самого жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тодi ми покинули своб село i пiшли сюда, а по дорозi попрпсягли собi до смертi своєї мститися на жидах. Ми постановили собi робити з ними так, як вони з нами: пiдмовляти напротив них якнайбiльше людей, шкодити їм, де мож, i то так зручно, щоби вони й самi не знали, вiдки на них паде лихо. Вiд того часу минуло вже десять лiт. Як ми досi сповнювали свою присягу, о тiм не буду оповiдати. Але найбiльша наша пiмста тепер наближався, i хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої i за громадськi кривди, той пiде з нами в тiй потребi!