Iван Франко - Борислав смiється

— Бачите, дорогий сусiдо, — говорив вiн до Германа, — сам не знаю, що таке, що так менi дуже затужилося за своїм спокiйним, тихим i щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Нi, пора вспокоїтися!

— I я то кажу, — сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займає.

— Не дав менi бог сина так, як вам, — га, але є у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок — ох, то єдина цiль мого життя…

— Дасть бог, що й теє вам сповниться.

— Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, — нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало…

— Ну, щодо мене, — сказав, усмiхаючись, Герман, — я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на свої услуги.

— О, я знаю, — сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, — я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.

Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю.

— Мiй син, — сказав вiн неохiтно, — дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.

— Ну, того й не кажiть! — скрикнув Леон. — Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби… — Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.

— Знаєте, — почав знов Леон, — нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене…

Саме серед тої розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшнє щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього.

— Що се? Що се? Хто се такий? — почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.

— А лапай-но го, драба якогось! — кричав з усiєї моцi майстер.

— Хто ту цеглою кидаєсь? — крикнув i собi ж Леон.

— А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, — як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! — обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi.

— Овва, то бестiя втiкає! Не здогонять! — говорив майстер.

Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

— Ей, а се що за хлопак? — спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германца i аж злякався.

— Мiй боже, а вам що таке?*

— Нiчо, нiчо, — вiдказав Герман, — то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…

Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, — йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що якоюсь таємною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котрої слiди ще не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як було зв'язане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього не мiг Герман собi вияснити.

Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоїв Германа, i Леон зачав йому знов говорити про свої бажання i надiї:

— Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов той день, надiї мої збулися, вузли нав'язанi, крiм одного i найважнiшого… Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi нав'язати той послiднiй, найважливiший вузол!..