Iван Франко - Борислав смiється

— Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень, i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних, далi до других дверей дому. але дверi були позамиканi. Се зовсiм не знеохотило Сеня, i вiн почав осмотрювати вiкна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволi, що вiн найшов, чого шукав. Справдi, одна кватирка в кухоннiм вiкнi була незащеплена i легко далася створити. Сень встромив через неї руку, повiдсував засувки i отворив вiкно. Влiзли до кухнi. Кругом тихо було, як в гробi, тiльки сонне сапання служницi чути було з-за печi. Побратими на пальцях пiшли до дверей. Кухоннi дверi були незапертi, i вони вийшли до сiней. Сень намацав дверi до Iцкового кабiнету i хотiв поглянути в дiрку вiд ключа, але побачив, що в дiрцi був ключ. Потрiбував тихенько покрутити клямку — i переконався, що дверi були замкненi. Але Сень i тут недовго надумувався. Шепнувши кiлька слiв Прийдеволi, вiн голосно потермосив клямкою i запищав хриплим бабським голосом, подiбним до голосу старої служницi:

— Herr, Herr, цffnen Sie!

— Wus is? — дався чути внутрi грубий голос Iцка, затим важкий скрип черевикiв, а вкiнцi брязк ключа, що вiдчинив замкову пружину. Дверi тихо вiдчинилися, потiк свiтла линув з кабiнету до темних сiней, i в тiй хвилi два хлопи, зачорненi, як чорти, кинулися на Iцка i заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочiм, хто знає, чи сього й було треба. Несподiваний напад так налякав Iцка, що той як був з простягнутими руками i запитуючим, глупим виразом лиця, так-таки в тiм положеннi i задеревiв, а тiльки клiпання вибалушених сiрих очей давало знати, що се не бездушна брила м'яса i товщу, але якась живина.

— Wie geht's, Herr, wie geht's? — пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бiйся, небоже, ми тобi не хочемо нiчого злого зробити, нi! Ми ще не правдивi чорти, що мають прийти по твою душу, ми тiлько прийшли визичити вiд тебе троха грошей!

Iцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першiй хвилi, одубiлий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи нiздрями. Товаришi взяли його за плечi, завели до крiсла i посадили.

— Держи ж його добре i не дай кричати! — пропищав Сень до Прийдеволi. — А скоро би що-небудь — задуси! А я тим часом пообзираю его хатину!

Але Сенева погроза була даремна. Iцик не рушався i, мов безвладний труп, дав Прийдеволi зв'язати собi хусткою руки на плечах. А Сень мiж тим, все збоку зиркаючи на Iцка, почав озиратися по хатi. Очевидно, Iцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побiч бюрка стояла створена невеличка залiзна каса. Сень поквапно сягнув до неї i почав винiмати порядно поскладанi пачки банкнотiв. В тiй хвилi з грудей Iцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов послiднв стогнання пiдрiзаного вола.

— Мовчи, бо смерть твоя! — пискнув Сень i порався далi коло каси. Вiн робив се зовсiм спокiйно i шептом числив купки банкнотiв, поперев'язуваних вузькими папiрцями, котрi винiмав з каси i клав собi за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубостi купки Сень догадувався, що в однiй купцi мусило бути сто' штук. Вiн нарахував уже тридцять таких купок.

— Досить, пора нам iти! — шепнув вiн до Прийдеволi. Оба зирнули на Iцка. Вiн усе ще дихав нiздрями, але його грубе, одуте лице страшно почервонiло i вибалушенi очi стояли на мiрi з якимось глупим, запитуючим виразом.

— Мовчи, бо смерть твоя! — шепнув йому до уха Сень, мiж тим коли Прийдеволя розв'язав його руки. Руки були холоднi i звисли, мов неживi; Прийдеволя пiдняв їх i опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволi:

— Я пiду наперед, а коли почуєш свист на улицi, то вийми му з рота шмату i втiкай!

По тiм Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Iцик почне пручатися i кричати, i готов був у крайнiм разi задавити його. Вiн стояв над Iцком блiдий, тремтячий, збурений до дна душi, — але Iцик, мов i не знав, i не розумiв нiчого, сидiв на своїм крiслi з витрiщеними очима та дихав, посвистуючи носовими дiрками. Вже й повiками не клiпав.

Аж ось дапся чути легенький свист пiд вiкном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Iцковi шмату з рота, певний, що в тiй хвилi розляжеться страшенний крик i розбудить цiлий Борислав, певний, що в тiй хвилi впадуть товпи народа до сеї тихої хати, зловлять його, i зв'яжуть, i поб'ють, i поведуть вулицями, i вкинуть бог зна в яку пiдземну яму, i що се послiдня хвиля його вольного життя. Але нi. Iцик i оком не змигнув. Вiн зачав дихати свобiднiше, але й чимраз повiльнiше, та й тiльки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розумiючи, що се такого дiється, i коли б не виразне голосне сапання, вiн був би думав, що Iцик неживий. Але коли почув другий свист пiд вiкном, то покинув Iцка i тихо вийшов зо свiтлицi. «Та нi, — подумав собi, — треба погасити свiтло!» I ще раз вернувся, запер касу, з котрої Сень набрав грошей, пiдняв шмату, котрою був затканий Iцкiв рот, погасив свiтло i, виходячи, позапирав дверi, защепив кухонне вiкно, крiзь котре вилiз надвiр, i свиснув стиха на Сеня.