Iван Франко: Борислав смiється

Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючої хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.

Цiлий плац на розi улиць Панської i Зеленої заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руїну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на неї ззиралися цiкаво i якось дивно.

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили?

— А, щось-то вже вни з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.

Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: «Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiєшся, як усе пiзнаєш!»

А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлої товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: «Тiкiлi-тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!..»

З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства:

— Мої панове, сусiди i добродiї!

— Тихо! тихо! пет! — загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:

— Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своїм приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд… — О, просимо, просимо! — загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.

— Ах, ось i нашi дами їдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! — I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезної камiнної брили.

Дами тi — були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали свої сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого їм неставало — молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неї тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедiї. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоїсь силуваної здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.

I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеїлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.

— А що ж вашої панi нема, дорогий сусiдо? — вказав Леон, усмiхаючись.