Iван Франко - Борислав смiється

— А вiн куди поїхав? — перервав їй Готлiб.

— Та до Львова, шукати за тобою.

— А, так, — сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, — то най же си шукає!

— Але як же ти прибув сюда, любчику?

— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

— Бiдна моя дитиночко! — скрикнула Рифка. — Та й ти з ними їхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, — нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…

I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав її.

— Дай спокiй, не треба, — сказав вiн коротко.

— Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

— Ага, ти гадала, — сказав Готлiб, стаючи перед нею, — що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!

— Але ж, синку, — скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!

— Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

— Але що ж ти будеш дiяти?

— Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!

— Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

— Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся — зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, — о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

— Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.

— Але де ж ти пiдеш?

— Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.

— Але ж богом кленуся, що не скажу!

— Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!

Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.

— Та що тото! — сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. — Жебраковi якому даєш, чи що?

— Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:

— Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.

— То прийдеш? — спитала мати радiсно.

— Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, — i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, — нiкому о мнi не кажи анi слова!

— Нiкому?

— Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!

— Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.

— Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

— Боже мiй! — скрикнула Рифка, заламуючи руки. — Доки ж так будеш жити!

— Доки менi ся схоче!

I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

— Панi, панi!

Рифка живо отямилась i створила дверi.

— Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонiвши, мов грань.

— Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.

— То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?

— Але менi здавалося, що мя панi кличуть? — несмiло закинула служниця.

— Марш до кухнi, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?..

Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тої вiчної змори.