Іван Багряний - Огненне коло

Утомився від споглядання й знову закрив очі. Думав щось з мукою. Гірка посмішка зажевріла на безкровних устах, він поворушив ними й ледве чутно промовив:

— От… Ну, от… Знаєш, я думаю… колись люди в Україні… матимуть приказку — «загинув, як під Бродами!..»

Павза.

— Цебто, замість отого… «як сірко в ярмарку». Павза.

— Значить… ні за нюх табаки… Коли Роман говорив, він помежи словами рипів зубами від болю й стогнав.

Петро бачив, що бідолаха говорить зовсім не те, що думає. То його довгий і тоскний погляд, яким він перед тим дивився йому в обличчя, говорив про щось інше.

— Твоя правда, — сказав Роман, вичитавши в погляді свого друга недовіру. — Я мелю… зовсім… не те… — і повернув зручніше голову, а повертаючи, страшно застогнав і ще дужче зблід. Заплющив очі. Піт по його чолі і по щоках стікав і капав з мочки вуха на сіру суху землю, роблячи її мокрою й чорною. Роман розплющив очі і впився ними, замлоїними мукою, в очі Петрові. А тоді промовив, перемагаючи біль і жаский зміст своїх думок:

— Скажи… Скажи мені… Чи ти вірний мій друг? Чи такий, як і я тобі? Скажи?..

— Так… Я вірний твій друг, Романе.

Роман облизав шерхлі, пересмаглі уста та:

— А тепер скажи… Чи ти… Чи ти виконаєш мою волю? Скажи!..

Петрові тьохнуло серце, він зрозумів, чого хоче від нього його приятель, що він говоритиме, про що він проситиме, благатиме, наказуватиме. Але як він на це відповість? Як він на це відповість, коли з усіх клітин його єства підіймається протест. Він цього не зможе! Він ніколи-ніколи цього не зможе! Ах, Боже!..

Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчі, на те, як той піт скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що ж йому сказати?! Нарешті зібрався з духом і промовив якнайбайдужішим голосом:

— Гм… Залежить що… Що?

Роман скривив уста болісно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але вголос серйозно й спокійно, й терпеливо пояснив, ніби справді Петро не розумів:

— Ми той… Ми ще трохи поговоримо… А потім… той… Потім ти виконаєш мою волю… Ти мене пристрелиш… І рятуйся сам. Чуєш!

Петро мовчить.

— Я прошу тебе!

Боже! Ну що ж Петрові сказати на це таке жалібне прохання, на прохання друга! Він сидів мовчки посірілий, стис щелепи, звів брови. Ніколи в житті він так не думав, так шалено, з такою мукою. І ніколи в житті він не мав такого безвихідного становища. Уста йому, так як і Романові, пересмагли, пошерхли, голос пропав, — він кілька разів пробував заговорити, але голосу не було. Нарешті відкашлянув і прохрипів:

— Е-е… Скажи ж і ти мені… Скажи, Романе, чи ти вірниіі мій друг? Га?

— Так, — тихо прошепотів Роман і заплющив очі, звів брови, вже знаючи до чого йде. — Так. А Петро так само хрипко, як і перше:

— А тепер скажи… чи ти застрілив би мене? Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очі й звівши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарешті зідхнув:

— Н… н… не знаю.

І з цього «не знаю» видно було, що він ніколи би не застрілив свого друга, навіть, коли б це мав бути акт великого милосердя.

Петро зідхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому. безкровному обличчі й згадував того юнака, з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю, як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!

— Не знаю, — зідхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву на запитання, чи застрілив би він Петра, свого друга. — Не знаю. — Помовчав. Потім розкрив очі й прошепотів твердо:

— Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. — розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він стратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовністю піднести автомат і вчинити акт милосердя, та мін; жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне — втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом — ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..

Хоч видно було, що товариш конає.

Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам'яти і вхопив здоровою рукою за Петрову руку й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі: