Іван Багряний - Огненне коло

Петро заплющує очі. І з надзвичайною яскравістю, помимо його волі, зринаючи з глибини позасвідомості, з найдальших кутків мізку, проходить перед гарячковим внутрішнім його зором, немовби на екрані, все, що сталося за такий короткий, але такий несамовитий подіями час…

Парада у Львові — то було давно, здається, вже тисячу років. Потім була тяжка проза, тяжкі солдатські будні… Власне — потім був Ромцьо, його товариш, юний і веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича, — непереможний оптиміст. Всі його називали Ромцьом, лише він один називав Романом. Цей юнак заступав тоді для Петра все, він був як прапор, що трепетав бентежно й життєрадісно на понурому, хмарному тлі, пориваючись в синє небо, яке безперечно було, напевно десь за тими олив'яними тяжкими хмарами. Він затуляв собою прикру дійсність для Петра… В тяжкій прозі солдатських буднів вишкільної каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони побували разом, в мряці моральної депресії від приниження, нудьги й тяжкої зневіри. Роман горів як радісна свічка надії й безмежної віри в їхнє велике, героїчне призначення, ради якого можна терпіти все. Все терпіти, і навіть приниження, навіть образливе, гірке становище «унтерменша». Аж не вірилося, який великий заряд життьового оптимізму, шаленої вітальної сили, кришталево чистої віри в свою правду й полум'яної любови до покривдженого народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного романтика з блакитними очима, що одяг страшну військову уніформу з відзнаками «СС», сталевий тяжкий шолом і мусів цілі дні гупати на полігонах солдатськими чобітками. Ті ковані чоботи натирали на його юних ногах мозолі й водяні пухирі, так само, як і вся солдатчина натирала болючі пухирі на його юній душі, так само, як натирала пухирі на душі тяжка й ганебна доля «унтерменша»… Але він терпів. Він промінився надією й радістю. Наперекір всьому. Навіть тоді, коли вже всім було ясно, що перспектива, яка їх чекає, дуже й дуже кепська. Війна увійшла в найжорстокішу фазу, для них не витворюється жадної сприятливої ситуації для виконання історичної місії, навпаки, ставало ясно, що та війна немилосердно змеле десь їх на порох, і пропадуть вони ні за понюх табаки, щезнуть десь отак, між іншим, і ніхто навіть не знатиме, де їхні кості. І головне — пропадуть вони за чужі інтереси, хоч як вони за ті чужі інтереси не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрію боротися за інтереси свої, власні. І головне — той чи ті, за чиї інтереси їх буде змелено на порох, трактують їх як бидло, як худобу, як «унтерменшів». Постійно й незмінно. їхні інтереси розходяться, й про це вибранці прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без роз'яснень, бо це закономірність, бо так завжди було. І тому вони без пояснень брутальні, тверді, без жадних сентиментів, — бо вони стремлять до своєї мети: наївні розрахунки цих «хлопців», як вони вже навчилися їх називати, підпорядкувати собі. І тому вони їх так нещадно муштрують. Вони готують усіх їх, отаких блакитнооких Ромців, на гарматне м'ясо, «унтерменшівське» м'ясо, і тільки… З усвідомленням цього не одному з них, з тих «хлопців», гірко було на серці й на душі. Гірко було й за ті паради, за ті квіти, що ними їх обкидувано, виряджаючи на цей «подвиг», за ті помахи рук, якими їх благословляли матері, за ті «повітряні» поцілунки, якими їх дівчата нагороджували як лицарів… Нащо вже Петро був твердої вдачі й завжди, зробивши якесь рішення, якусь обравши мету, йшов до неї через усі труднощі й не зневірявся, але тут і він посірів душею. Усвідомлення трагізму їхнього становища, усвідомлення якоїсь загальної великої помилки душило його, але ще більше душило усвідомлення безвихіддя їхнього взагалі, безвихіддя не тільки їх, а взагалі. І на тлі цього великого безвихіддя їхня трагедія — це не помилка. Це не їхня помилка! Це вислід безвихіддя. Вислід трагічного безвихіддя!..

В такій ситуації, при такому моральному стані юний Ромцьо, рядовий стрілець, а пізніше зв'язковий з сотні зв'язку, приходив увечорі до Петра в гості, сідав на ліжко, скидав запиленого шолома, витирав спітніле чоло й посміхався. Він приходив, як брат до брата, напевно відчуваючи, що його поява, сяйво його очей неодмінно приносять щастя й радість. І це так і було. Відбувши тяжкий і довгий день муштри і чергову порцію моральної (а часом і фізичної, у вигляді ляпаса чи штурхана) зневаги від свого начальника, німецького капрала, він посміхався! І говорив замріяно: