Іван Багряний - Огненне коло

— Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!!

— От саме тому ми й голимось, — байдуже прорік Петро. — Вмирати треба чистому, дурню!

Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:

— Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба… Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика… Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.

— Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!

— Тікати зовсім не треба, — вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву. — Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось…

Де, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.

— Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утік.

— Ну?

— Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..

Роман засміявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до гоління:

— А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?

— Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собі справу? Вістка про зречення Фрайтага тепер облетіла всі наші частини й тепер іде загальний відворот… Все біжить…

— Ви так думаєте? — спитав Петро дуже чемно й іронічно. — Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми от і не біжимо…

Хлопцями опанував шибеничний настрій. «А ми от і не біжимо!» А юнак не чув іронії. Він поглядам на всі боки, кудись поривався бігти, але бігти тепер не міг, бо перед ним був вищий чин і треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бігти. Напитав собі біди. А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Він тримав люстерко перед Романовою намиленою фізіономією й апатично цідив:

— Ну, й далі що?

— Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуація!..

— Спокійно. Яка ж ситуація?

— Як?! Генерал зрікся нас! Командуючий дивізії «Галичина» покинув нас! Боже, небувала річ в цілій історії полководження — командир перед вирішальним боєм зрікся своїх вояків, зрадив їх! Покинув їх без жадного попередження! Навіть нікого не призначив на своє місце! От яка ситуація! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! І це в яких умовах! В яких умовах!!

— Мд-а… — протяг Петро задумливо.

— А ви голитесь!.. І це в яких умовах!

— Хліб маєш? — раптом запитав Петро, перейшовши просто на ти.

— Маю.

— Поділись…

Юнак миттю поліз у свій «бротбойтель» і дістав півбуханки хліба й простяг його Петрові:

— Будь ласка.

— Дякую… Можеш йти. Ми ще здибаємось у цім проклятім казанку.

Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.

— «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» — повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини, як рефрен.

Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра, їли й спостерігали за тим, що твориться.

Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою… Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу… По короткому часі він повернувся назад, з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта пібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи… Це був один лист від милої, а другий від сестри…

Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти…

Схвильований і замріяний Роман тільки-но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з-під акацій, так само, як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких СС-сів…

Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погребу. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони буди навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. Вони були в брудній, виваляній одежі. Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали… Два дівочих голоси: