Iван Франко - SCHON SCHREIBEN

- Писати!

Його наукова дiяльнiсть в тiй хвилi щасливо скiнчилася, - тепер починалася його економська дiяльнiсть. Щоб показати се наглядно, вiн сильно стрiпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, i замiсть нього взяв у руки свою тростину. I немов орел слiдить згори за добичею, так i вiн, озираючись по класу, зiйшов iз пiдвищеного градуса* (* Градус - пiдвищення, на якому стоїть стiл учителя.) i почав свiй обхiд.

Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький, слабенький i дуже заляканий школярик. Вiн увесь у потi, нагнувшися над скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрижачих пальцях, i щохвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на паперi такi самi крючки, гачки та ковбаси, якi вивела вправна економська рука на таблицi. Та ба, рука його дрижала, крючки, гачки та ковбаси виходили ламанi, нерiвнi - навiть перо непослушне щохвиля крутилося в пальцях, скрипiло, порскало, немов гнiвалося чогось i бажало якнайшвидше з них видобутися.

Валько став над ним, мов кат над душею, i, злобно всмiхаючись, не кажучи й слова, почав приглядатися його роботi. Бiдний хлопець прочув лихо i до решти стратив усяку власть над своєю рукою i над непослушним пером.

- То ти так пишеш? - процiдив звiльна Валько, але тим швидше свиснула в повiтрi його тростина i оперезала змiєю плечi бiдного хлопця.

- Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але зараз же й утих, стрiтивши грiзний гадючий погляд учителя.

- Ти не вмiєш лiпше писати? - питав Валько.

- Вмiю, вмiю! - лепотiв хлопець, сам не знаючи, що лепече.

Учитель-економ, може, й справдi вiрив, що хлопець умiє лiпше писати i що тiльки на збитки йому силується писати погано, чи, може, з великої любовi до його тростинки.

- Ну, то вважай же! - I Валько пiшов далi, не переконавшися, якi спасеннi плоди принесла його докладна наука. Впрочiм, йому й байдуже було до тих плодiв, - вiн тепер був тiльки економом, i бiльше нiчим. Очi його вже звернулися в другий бiк i в другiм кутi класу виглядiли iншу жертву. Там сидiв єврейчик, котрий по стариннiй привичцi свого роду писав узадгузь* (* Узадгузь - ззаду наперед, цебто справа налiво.), силуючися виводити Вальковi викрутаси вiд правої до лiвої руки, вiд кiнця стрiчки до початку. Одну стрiчку вiн уже совершив таким способом i саме розпочав другу вiд слiв "сот бог а з к сир". Написана, готова вже стрiчка виглядала яко-тако, але нова, неготова ще, зачата вiд кiнця, вколола Валька в очi.

- А ти як пишеш, Мойше? - закричав вiн, прискакуючи до хлопця.

Валько всiх євреїв у класi кликав "Мойше", - хiба що се були сини багатих мiських "тузiв", перед якими вiн мав великий респект* (* Респект-повага.). Єврейчик ма прiзвище Йонас Туртель-тауб, почувши той викрик i побачивши надскакуючого ворога, знiтився i скулився, як слимак у своїй халабудцi, i перестав писати.

- Ха, ха, ха! - реготався Валько, призираючися писанню.

- Пане професор… - зачав хлопець i зап'явся.

- Ходи сюди!

I, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо i потяг насередину.

На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i заслиненого зо страху, весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi, що стоять пiд його гнiтом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самi над своєю недолею.

- Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготався клас, всмiхнувся Валько, але зараз же заворсилося* (* 3аворситися - насупитися.) його лице, вiн обернувся до останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:

- Ану, дайте-но йому!

Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але швидко прискочили до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус. Тихо стало в класi. Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, - тiльки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.

- Досить iз нього! - сказав Валько, i Йонка, хлипаючи, пiшов на своє мiсце.

Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов свiй обхiд по класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бiдних хлопцiв.

Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi. Вiн раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в очах, мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написанi слова й стрiчки скакали перед його очима, надувалися i переплутувалися, виглядали ще поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли перестав писати, - сiра паволока стояла перед його очима.