Іван Франко - Украдене щастя

Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?

Анна (випускає з рук мотовило i веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тiлький час?

Жандарм. Де чоловiк?

Анна. Аж у стодолi молотить.

Жандарм. Ну, що ж вiн?

Анна. Як то що?

Жандарм. Не дорiкає тобi, не б'є, не сварить?

Анна. Вiн? Анi словечка. Навiть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хатi, нишпорить по господарствi по-давньому.

Жандарм. Ну, а ти не почала з ним розмову?

Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид вiн менi. Лучче б був гнив собi в кримiналi.

Жандарм. Ну, а як гадаєш, знає вiн про те, що зайшло мiж нами?

Анна. А хто його знає? Менi навiть натяком одним не дав сього пiзнати.

Жандарм. Ну, але, може, сусiди наговорили йому?

Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокiйна, нiчого не боюся, нi про що не думаю, нiчого не знаю, тiлько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михаиле, можна тебе обняти?

Жандарм обiймає її. Анна. I поцiлувати? Цiлуються.

Знаєш, давнiше я, здається, була б умерла зi стиду, якби була подумала навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлує його без пам'ятi.) Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого неспокою, нiякого сорому нема!

Микола вiдчиняє дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються, цофається назад i запирає злегка дверi.

Жандарм (шепотом). Вiн був.

Анна. Нехай собi! Не боюсь я його.

Жандарм. Ну, я також пс страшкiв сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тiльки на хвильку забiг. Мушу ще пiти до вiйта вiддати йому письмо, а вiдтак прийду до вас на кiлька годин. Прощавай! (Забирає карабiн i вiдходить.)

Анна. А приходи! Ждатиму з пiдвечiрком! (Береться знов мотати.) Так, вiн бачив нас. Ну, i що ж з того? Коли досi очi не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися вiд нього не думаю. Нехай робить зi мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав'язує пасмо.)

Микола (входить з цiпом у руцi). Ти сама, Анно?

Анна. Сама.

Микола. А той… шандар… пiшов уже?

Анна. Пiшов до вiйта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотiв з ним що побесiдувати?

Микола. Я?.. Ну, нi… Хiба так… пару слiв… Але нi! Що менi з ним бесiдувати?.. От, бачиш, свiрка в цiпi урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?

Анна. Не маю. От на тобi прядива та виплети собi.

Микола. Та хiба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стiл шило, робить з прядива космики, наслинює їх i починає плести. Анна мотає далi, шепотом числячи нитки. Микола по хвилi.) Анно!

Анна. Чого тобi?

Микола. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобi вiд нього треба?

Микола. Я знаю, ти ще дiвкою любила його… i тепер любиш.

Анна (перестає мотати i глядить на нього). Ну, i що ж з того?

Микола (понуривши голову). Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а вiдтак починає плакати i клонить голову до стола.)

Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?

Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає i наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так… так анi крихiтки не любиш?

Анна. Нi.

Микола. I нiколи не любила?

Анна. Нi.

Микола. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому?

Анна. Нi. (Звiшує голову.) Пропало вже.

Микола (вiдвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивiв мене з кримiналу? Чому не дав менi там зiгнити? Я думав, що нема гiршої муки над неволю. А як прийшли пани i сказали менi: "Миколо, ти вiльний, бачимо твою невиннiсть" - господи, то менi троха серце не трiсло з великої утiхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетiти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в кримiналi против того видається менi раєм! (Ридає.) I за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнiвав?

Анна. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало моєї сили.

Микола. Так що ж нам робити? Як жити?

Анна. Роби, що знаєш, що тобi сумлiння каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собi, - менi все одно.

Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як власної душi. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене - нехай уже я так i буду нiчим для тебе, - але на людей. Щоб люди з нас не смiялися!