Iван Франко: ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ

- Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?

- Розуміється, розуміється, допоможу,- відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.

- Слухайте, дядьку Пориличу! - каже Вовк.- Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.

- Гаразд, гаразд,- мовив Кабан.- Допоможу напевно!

Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.

«Що мені на світі робити? - думав він собі.- І яких мені вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».

Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.

- Ей, Бровку, а що з тобою? - окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

- Ет, що тобі говорити,- каже Бровко,- нещастя моє та й годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.

- Ну, говори, говори,- настоював Мурко.- Поможу не поможу, а хоч розважу твою тугу.

Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.

- Не турбуйся, братику,- говорить Мурко.- Я тобі допоможу. Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій війні.

Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і вони обіцяли йому свою поміч у війні.

Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько мов у барабан б'є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.

Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.

- Слухайте, братчики! - говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?

- Чуємо,- з острахом промовили лицарі.

- А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.

- Ой лишенько! - скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде нам!

- А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.

- Ох, це він по мою душу йде,- простогнав Кабан, лежачи під листям.

- Що ж робити, братці? - промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.

- Ой лишенько! - скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви.- Це ж, мабуть, смерть моя лізе.

І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.

Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.

- Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці,- мовив Вовк.

- А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли,- озвався Кабан.