Iван Франко - ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

Слухай!

І враз ти зупинилася, злякалась голосу свого серед загальної тиші,

і рум'янцем облялося твоє лице, а при столі на тебе всі ззирнулися -

і те, що хтіла ти сказать, ухопив ангел, що в ту мить отам по хаті пролетів.

Минуло много-много літ, минулись муки й радощі;

і тих, що весело тоді коло стола балакали, розвіяв вихор життьовий по світі, наче пил марний; лиш те одно слівце твоє

і досі у моїй душі, мов срібний дзвоничок, дзвенить.

І досі із рожевих уст я чую любе, привітне:

Слухай!

І досі ще тремтить душа, ждучи чогось таємного, блискучого, величного, що за летючим словом тим, мов цар за курієром вслід, явитись мало. Та дарма!

В глибокім, темнім пралісі мандрівець блудить змучений; тривога, голод, близька ніч, мов звіра дикого стрільці, його женуть все дальш і дальш.

У груді духу не стає, - здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять, а він біжить, біжить, біжить!

І причувається йому, що десь далеко ледве чуть теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

Він знає, що весь день уже за тим зрадливим голосом біжить даремно; інколи догадується, що, мабуть, се дзвонить власний страх його, а він, проте, біжить, біжить!

Ану ж там справді битий шлях?

Ану ж там хата теплая?

Ану ж лице коханеє?

Ану ж там дивні радощі?

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Слухай!

Спомини

Я згадую минулеє життя спокійно, та без радості, без туги: одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут, та не було вдоволення, утіхи; мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій, та полум'ям не бухав, більш димився, а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився, та не високо плив в руці слабій,

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

Заким умре ще в серці творча сила

і дар пісень заглухне в тишині, немов пахуча та фіалка мила, що в'яне у пустому бур'яні, - я раз іще б хотів простерти крила,

і побуять свобідно в вишині,

і оживить ті спомини, що скрила ворожа доля у душі на дні.

Вони живі донині в тій могилі, я чую їх, як рвуться, як печуть…

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

Та чи знайду я сили, щоб відчуть, щоб пережити знов ті любі хвилі

і виплакать піснями їх ось тут?..

Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною - отам я в простій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: "Скинь,

із серця всі згадки про знаду й зраду!

Природ-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду".

В село ходив. Душа щемить і досі від тих картин, що зустрічав я там…

При праці старші, діти, голі й босі, без догляду надворі; по хатам маленькі плачуть, бо у полі мати.

Там знов дідусь недужий в хаті сам, все кашля й стогне, та води подати нема кому - палкий жнив'яний час!

Скріпивши серце, я ввійшов до хати.

У хаті душно, чути вогкість, квас…

З усіх куточків бідність визирає.

Сухий, як скіпа, жовтий дід Панас зжахнувся: "Хто там двері отвирає?"

"Се я, Панасе!" Довго поглядав…

"Ти, Йвасю?" - "Я". Ках-ках. "Чи бач, вмирає старий Панас! Господь отсе згадав, що я ще тут, і кличе вже в дорогу.

Коби лиш абшит якнайшвидше дав!"

Я сів при нім. "Що, маєте підмогу?

Лічитись би, по лікаря послать".

Аж кинувся, а на лиці тривогу, правдивий страх перед життям пізнать:

"Мені? Підмогу? Се даремна праця!

Я бога прошу, щоб мерщій сконать".

Я далі йшов. Там дві куми сваряться:

"Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!"

"Ти, чарівнице, на фігуру драться, чужих коров доїть ночами йдеш!"

Чого я так страшенно застидався при тих словах? Чого півперек меж, грядок, плотів навтеку я подався?

Щось там в душі клубилося гірке, мов гріх тяжкий, незмитий пригадався.

А он під хатою дитя сільське само, без мами, в чорній сорочині, не ходить ще, малесеньке таке…

Пішла десь мати і дала дитині

У ручку бульбу, а дитина в рот -

і подавилась. Бачу я, вже сині зробились щічки, ояі в стовп, от-от задушиться дитина! Підбігаю, підніс, струснув і, як то наш народ в таких випадках робить, ударяю легенько в карк, і випала як стій

із горла бульба. Легше віддихаю…