Іван Франко - Iз секретiв поетичної творчостi

Варто придивитися ще однiй процедурi музики i поезiї - малюванню тишi. Перехiд вiд голосних тонiв до щораз тихiших, степенування тої тихостi аж до границь, до яких тiльки може наше ухо розрiзняти тон, - се властива домена музики; поезiя не має таких способiв i дуже слабо може конкурувати з нею. Ось, напр., таке поетичне димiнуендо вiд вечiрнього гомону до цiлковитого сонного забуття у К. Ф. Мейєра:

Melde mir die Nachtgerausche, Muse,

Die ans Ohr des Schlummerlosen fluten!

Erst das traute Wachtgebell der Hunde,

Dann das abgezahlte Schlag der Stunde,

Dann ein Fiscber-Zwiegesprach am Uter.

Dann? Nichts weiter, als der ungewisse

Geisterlaut der ungebrochnen Stille;

Wie das Atmen eines jungen Busens,

Wie das Murmein eines tiefen Brunnens,

Wie das Schlagen eines dumpfen Ruders.

Dann der ungehorte Tritt des Schlummers.

Вiддаючи повне признання артистичному викiнченню i, так сказати, музикальному згармонiзуванню сього невеличкого малюнка, ми все-таки мусимо сказати, що, прим., "der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen Stille" не є якесь пластичне зображення тої тишi. Образ видасться нам силуваним, поет хапає iнгредiєнцiї з абстракцiйного свiту, замiсть вести нас у свiт абстрактiв по кладцi конкретних, близьких явищ. Далеко краще, живiше малює Шевченко мертву тишу киргизьких степiв над Аралом:

Не говорить,

Мовчить i гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А бiльше нi в кого спитать.

Поет навмисно вкладає в ту траву привид життя, пiдсуває нам враження, що вона не хоче говорити, щоби таким робом не тiльки викликати в нашiй уявi враження тишi, але в додатку ще й те важке почуття, яке огортає нас, коли станемо око в око з кимсь, що не хоче говорити з нами, а нам треба конче сказати щось, а нема кому. Або ось малюнок безсонної ночi, де поет не чує нiчого, крiм власної нудьги:

Приходить нiч в смердючу хату,

Осядуть думи, розiб'ють

На стократ серце, i надiю,

I те, що вимовить не вмiю,

I все на свiтi дроженуть,

I спинять нiч; часи лiтами,

Вiками глухо потечуть.

З незрiвнянним, хоч, певно, несвiдомим майстерством, з тим майстерством, якого не осягне i найвище розвинена iнтелiгенцiя, а яке дається тiльки могутньому чуттю i генiальнiй iнтуїцiї, показав тут Шевченко, як малює поезiя такi, на перший погляд, парадоксальнi речi, як тишу i безсоннiсть. Бо справдi, тиша - се, властиво, брак вражень, то як же ж малювати її при помочi таких чи iнших образiв? А дивiть на Шевченкiв малюнок! Вiн дав нам не один образ, а цiлу драму, повну руху: нiч входить у хату, думи сiдають довкола поетової постелi, розбивають його серце i надiю, прогонюють усякi бажання, а вкiнцi спиняють бiг часу, i ми чуємо, як над поетом пливуть безмежнi простори часу "глухо", без шелесту, без змiни. Поет справдi обсягає свою цiль; вiн не тiльки не передає нам зi страшенною пластикою враження нiчної тишi i безсонницi, але надто передає нам своє чуття, стан своєї душi пiд тиском вражень, передає не окремими словами, але самим колоритом, який вiн надав своєму малюнковi.

Такий ефект для музики неможливий. Pianissimo, котрим музика звичайно маркує тишу, має те до себе, що рiвночасно малює лагiднi чуття, неяснi мрiї i нiяк не може малювати таких внутрiшнiх драм тишi, якi часто малює поезiя. От тим-то музика, що має претензiю малювати людськi думки, внутрiшню боротьбу рiзних сил нашої душi, навiть рiзних пристрастей, тобто музика, що силкується вдертися в властиву домену поезiї, наперед засуджена на невдачу. Так названа "Gedankenmusik" є утопiєю; тони нiколи не можуть бути еквiвалентом тих таємних рухiв, якi вiдбуваються в наших нервах.

Та, з другого боку, ясно буде також, яку вартiсть мають проби деяких, особливо французьких поетiв зробити поезiю чистою музикою, будувати вiршi зi слiв, дiбраних нь вiдповiдно до їх значення, але вiдповiдно до їх т. зв. музикальної вартостi. Се поступування зовсiм подiбне до того, про яке говорить наша приповiдка: церков обiдри, а дзвiницю полатай. Тi поети, мабуть, не розумiють того, що, ганяючися за фiктивною музикальною вартiстю слiв, вони тим часом позбуваються тої сили, яку мають слова яко сигнали, що викликають в нашiй душi враження в обсягу всiх змислiв. Музикальна вартiсть поодиноких слiв навiть у такiй мелодiйнiй мовi, як французька, є зглядно дуже мала, i найбiльшi вiртуози версифiкацiї осягають тим способом дуже нетривкi ефекти - i то коштом далеко важнiшої втрати в пластичностi i змiстi поезiї. Вiзьмiм один iз найбiльш звiсних примiрiв, Верленову архiмелодiйну строфу:

Les sanglots long

Des violons

De l'automne

Blessent mon coeur

D'line langueur

Monotone.

"Довгi хлипання скрипки восени ранять моє серце монотонною втомою". Перекладенi на яку-небудь iншу мову, то значить позбавленi чисто механiчної, язикової мелодiї, тi слова не говорять нашiй фантазiї анi нашому чуттю нiчогiсiнько; та й у французькiм треба бути втаємниченим у спецiальну декадентську мiстику, щоб знати, що те "lо", повторюване в трьох перших рядках, значить не булькiт горiлки крiзь вузьку шийку пляшки, а осiнню тугу, а те "оn-in-аn-оn" у дальших рядках - то не голос дзвонiв, а прим., спомини минувшини або щось подiбне.