Іван Франко - Iз секретiв поетичної творчостi

А яка ж є сугестiя лiтературного критика? Чи вона поетична? Деякi сучаснi французькi критики, головно Леметр, готовi зупинитися на тiм. Ось, напр., Леметровi слова про критику, висказанi в його статтi про Поля Бурже. "Зовсiм очевидно, що, як i всякий iнший писатель, критик мусить вкладати в свої твори свiй темперамент i свої погляди на життя, бо ж вiн своїм розумом описує розум iнших… Значить, критика є так само особистою, так само релятивною i через те (?) так само цiкавою, як i всi iншi роди лiтератури". Завважте, Леметр подає тi крайнє недокладнi i в значнiй мiрi невiрнi слова як речi, що розумiються самi собою! А тим часом яка ж тут логiка? Коли критик вкладає в свої твори свої погляди на життя, то якi се можуть бути погляди? Або вони будуть - лишимо на боцi догматичне "вiрнi - невiрнi" - ну, згiднi з поглядами бiльшостi його читачiв, так сказати, вульгарнi, i в такiм разi критик не буде потребувати мотивувати їх ближче, - або вони суперечнi з поглядами бiльшостi, в такiм чи iншiм напрямi революцiйнi, i в такiм разi критик мусить зробитися пропагандистом, мусить мотивувати свої погляди бiльше або менше науковим способом. Чим бiльше науковi, спокiйнi, яснi, влучнi будуть його аргументи, тим лiпше для нього i для його справи. Значить, виходило би, що чим бiльше критик зблизиться до типу ученого, тим лiпше вiдповiсть своїй задачi. Але нi! По думцi Леметра, з його слiв виходить, що критика мусить бути особиста! Чому? Мабуть тому, що, крiм своїх поглядiв (значить, крiм засобу свого знання), критик вносить у свiй твiр також свiй iемперамент (значить, засiб свого чуття i навiть хвилевих насiроїв). Так що ж з того? Учений також не може знiвечити в собi впливiв свого темпераменту, коли пише учений твiр, та проте вiн раз у раз намагається, i то свiдомо, систематично зменшити в собi тi впливи; наскiльки се йому вдається, вiд того залежить власне мiра його критичної здiбностi. А лiтературний критик, по думцi д. Леметра, має право бути цiлком особистим, т[о] зн[ачить] може зовсiм обiйтися без критичної здiбностi, може писати, як йому подобається, коли тiльки пншє цiкаво.

Свiй погляд на критику договорює д. Леметр ось якими характерними словами: "Критика рiзнородна до безконечностi, вiдповiдно до предмета її студiй, вiдповiдно до духового складу самого критика i вiдповiдно до поглядової точки, яку вiн вибере собi. Предметом її можуть бути твори, люди i iдеї; вона може судити або тiльки дефiнiювати. Бувши зразу догматичною, вона зробилася з часом iсторичною i науковою; та, здається, на сьому ще не зупинився процес її розвою. Як доктрина - вона несолiдна, як наука - не докладна i, мабуть, iде попросту до того, щоби зробитися штукою, користуватися книжками для збагачення i ублагороднювання своїх вражень". Коли що-небудь можна зрозумiти в тiй блискучiй галiматьї, так се хiба те, що д. Леметр прокламує повне банкротство критики - звiсно, такої, як вiн сам розумiє її. Бо справдi, доли критика (говоримо тут усе про лiтературну критику, а коли д. Леметр так собi по дорозi притягає сюди за волосся також критику "людей i iдей" i про все разом висказує свiй дальший осуд, то чинить се або навмисне для збаламучення читача, або сам не знаючи, що чинить) не має анi солiдної доктрини, анi доброго наукового методу, то вона не зробиться навiть, як думає д. Леметр, штукою смакування книг, а зiйде на пусту, хоч i "артистичну" (т. є. блискучу по формi) балаканину або, ще ирше, на прислужницю лiтературної моди, що дуже часто буде рiвнозначущим з прислужництвом зiпсованому смаковi гнилих, дармоїдських, декадентних та маючих i впливових верств. Читача, котрий би жадав вiд критики якихось певних вказiвок чи то на полi естетичного смаку, чи на полi лiтературних iдей або життєвих змагань, ся критика лишить без вiдповiдi, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми, заставить їх кланятися лiтературним божкам, якi їй подобаюiься i якi не раз замiсть здорової страви подаватимуть їй отруту. Страшним прикладом може тут служити власне сучасна французька критика, або безiдейно-суб'єктивна, як у Леметра, або безiдейно-догматична, як у Брюнетьєра, в усякiм разi нiбито артистична, т. є. така, що блискучою, нiби артистичною формою маскує свою ненауковiсть.

Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що вiн, так сказати, "зробив школу" не тiльки у Францiї, але й геть поза її границями. Вiзьмiм, напр., видного нiмецького критика Германа Бара, що є керманичем лiтературної частi в вiденськiм тижневику "Die Zeit". Суб'єктивна, безпринципна i ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом лiричного чуття, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. "Зухвальством видавалось би менi, - пише вiн про Верлена, - моїм дрiбним розумом обняти сього величного Ми повиннi глибоко хилитися перед ним i дякувати, що вiн був на свiтi". А тим часом в приватнiй розмовi сей сам Бар признає, що Верлен був нiкчемний чоловiк i що мiж його вiршами бiльшина - смiття, а тiльки дещо має на собi печать генiя. Чим же ж буде його "критика", як не надуживанням шумних слiв та лiричних зворотiв для одурення читача? Або коли вiн пише про Метерлiнка: "Ми не характеризували його, ми оспiвали його. Ми й не думали описувати його iстоту; нi, ми тiльки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш ентузiазм, що його постать через се щезла в димi i парi. Ми не могли нiчого про нього сказати; ми спiвали йому "Али-луя!" Що ввело Бара в такий захват? Вiн оповiдає се так само лiрично i незрозумiле для здорового розуму. "За всiми його творами почували ми чоловiка, котрий уперве розв'язав язик тайнам, якi ми досi боязко берегли в собi. Не те, що вiн мовив, нi, невисказане i невiдоме, що ми почували при тiм, чарувало нас так сильно. Вiн мав ту силу, що мiг нам дати почути, що в вiчнiм, якого ми тiльки смiєм догадуватися, вiн наш брат. Те, що вiн мовив, не мало для нас нiякого значення; в мовчанцi ми зближувалися до нього". Можу хiба позавидiти тому, у кого ся ентузiагтична iирада викличе яке-небудь ясне виображення, а не сам тiльки шум у вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найлiпшiм разi тiльки стилiстичною вправою, але своєї природної задачi - аналiзу поетичних творiв яким-небудь науковим методом - не сповнює анi крихiтки.