Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Моє шанування моїм любим, дорогим сусідам! З святою неділею будьте здоровенькі, - прокукурікав становий, розмахуючи картузом. - Як же ви живете на старості? як же вас господь милує?

Пшепшинський говорив так добре по-українській, як щирий українець селянин.

- А я оце гулящим часом до вас. Піду, кажу собі, та одвідаю старих знайомих.

- Прошу ж сідати в моїй господі, коли сподобили нас одвідинами, - сказав господар.

Стара завешталась по хаті, не знала, чим і приймати такого гостя. А тимчасом її руки, не питаючись її, самі застеляли стіл білою скатертею і ставили пляшки з наливками та запіканками.

- Яка з вас хазяйочка, паніматко! Яка з вас господиня! - пестивсь до неї становий. - Дай, боже, щоб мої дочки повдавались у вас!

Почалось поштування. Становий пив та знай похваляв господиню й господаря.

- Які у вас гарні світлиці! - казав він. - Які чудові образи на всі стіни! А скільки в вас усякого добра! Ваш двір та ваша господа повні, мов та чаша. Аж через край ллється! Повітки в вас добрящі, загороди великі, комори дубові, а садок - то правдивий рай! А ви з старенькою паніматкою живете тут, мов Адам з Євою, в простоті, в чистоті, не відаючи доброго й лукавого.

- Може, моя стара й не відає, - одказав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий перебив його:

- Прошу ж, якнайласкавіше, до мене в гості. Не цурайтесь і мого хліба й солі. Хоч я й удівець, але молодець, а мої дочки, як голубочки: і напечуть, і наварять, і добрим словом привітають.

- Ми люди прості, - промовив Лемішка, насупивши брови.

- Господь з вами! не жартуйте, пане Лемішко, й ви, пані Леміщихо.

- Який з мене там пан! - миркнув Лемішка. - Чого вже, чого, а од цього господь милував. Становий жартовливо засміявсь.

- Які-бо ви, Трохиме Сидоровичу! Їй-богу! - крикнув він і поцілував його в колючу щоку. - Тепер не той світ настав. Тепер всі рівняються! І в книжках всюди пишуть, що на світі всі люди - рівня, що не повинно бути ні старшого, ні меншого, ні панів, ні мужиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка покрутив головою.

Догадуючись, що з Лемішкою погана справа, Пшепшинський просто приступив до діла.

- Де ж ваш первенець! - спитав він, підроблюючись зумисне під церковну мову, щоб як-небудь ублагати старого. - Чи во здравії обрітається? Як його господь милує?

- Та здоровий собі, нівроку, - одказав понуро Лемішка.

- Гарний у вас син та розумний! - говорив Пшепшинський. - Рветься вгору, мов той орел у синє небо. Скажу вам щиру правду: ваш син не цурається мого дому. Не годиться і вам, старим, одхилятись та одсовуватись, коли молоді присовуються: я таки прошу вас до себе на хазяйську хліб-сіль і на пораду.

- На яку ж це пораду? - спитала цікава Леміщиха.

- Чи говорив вам син ваш про мою дочку?

- Щось торочив там старій матері, - промовив Лемішка, - та я не дуже дослухався.

- Та що тут таїтись? - сказала Леміщиха. - Син говорив, що йому дуже припала до вподоби найменша ваша дочка. Та й гарна ж бо, нівроку їй! коли б ще не наврочити.

- Стара! - муркнув Лемішка.

- Так, так, моя люба матусю! - вхопився за її слова Пшепшинський. - Ваш син навіть питав мене про цю справу…

- Батькам треба б підождати трохи, поки молода думка переграє, - сказав Лемішка.

- От про це ж то я й хотів би порадитись із вами, - сказав становий. - Наші діти молоді, а ми, хвалити бога, люди досвідні, вже підтоптались на віку. Кому ж більше їх наставляти на добру путь? З щирим шануванням одхожу од вас і прошу, якнайласкавіше, одвідати старого удівця в його господі. Там про все й побалакаємо і переговоримо. Прощавайте! зоставайтеся здоровенькі!

Вклонившись привітненько і таки геть-то вже низько, Пшепшинський одступив до порога та й зоставив самих старих у хаті. Стояли вони й дивились одно на одного.

Невважаючи на прохання станового, Лемішка ні разу не пішов до його в гості в його житло і не пускав навіть своєї жінки. Він думав, що все те сватання перетреться, перемнеться та й так минеться. Однак же син не кидав своєї думки. В цілому місті він не знаходив кращої молодої для себе.

- Тату! - говорив не раз Яким, - я в вас єдиник. Не робіть мене безщасним! Благословіть мені старостів слати. Я служу, гроші заробляю. Коли хочете, я в вас не візьму ні шага на прожиток. На свої гроші і зодягну, і прохарчую себе й жінку. Не треба мені нічого вашого!

- А кому ж достанеться все моє добро, коли тобі не треба? В мене ж дітьми не поле засіяно. Шли, про мене, старостів! Нехай тобі бог благословить! Даруй, боже, тобі щастя. Коли б же моя стара голова помилилась у тім, що я тобі говорив про Зосю! Ми помремо, тоді буде твоя хата, твоя й господа. А тимчасом я тобі приставлю до хати ще одну кімнату. Там будете жити вдвох з молодою жінкою.